— Смертельний номер! Уперше в світ зберігати абсолютну тишу! — оголосив сяючий Пандорський у білій шовковій сорочці та чорному фраку.
Промінь прожектора вихопив Івана Силу, який неквапливо прямував до центру арени. Позаду нього Фандіґо з Міхою тягли кам'яну брилу. Згодом вони принесли й два великі молоти.
Публіка нетерпляче совалася на сидіннях. Дрібно забили барабани.
— Ну що в цьому такого? — хитро примружився Пандорський. — Розтовчуть брилу молотами. Ха! Та це всі можуть!
Він викликав на манеж двох добровольців. Іван потис їм руку і вручив по кувалді. По цирку пробігся смішок. Тут Іван ліг на землю, а брилу звалив собі на груди. Пандорський повідомив, що вони повинні її розтовкти на циркачеві.
Зала зойкнула, а найнетерплячіші навіть повставали й зацмокали язиками. Перший удар був несміливий і глухо відлунював у серцях сотень глядачів. Бачачи. що Іван усміхається, здоровані почали лупити сильніше, з усієї моці. Врешті, аж на четвертому десятку ударів камінь розколовся на частини.
Першою п'єсою пера Карпенка-Карого після того,як він позбувся "гласного нагляду" була комедія "Гроші". Думаю,не важко здогадатись яка провідна ідея твору. Так,гроші. Це слово зустрічається нам протягом всієї п'єси. "Гроші- всьому голова"-ці слова є гаслом головного героя комедії "Сто тисяч" Герасима Калитки. Герасим Калитка- центральний персонаж комедії. Це сільський багатій основою багатства якого була земля. Але Калитка маючи "шматочок кругленький" в двісті десятин все одно прагне більше. З цього можна зробити висновок,що Герасим,як і більшість багатих людей,надзвичайно скупий. Проте,думаю,одного аргументу буде замало. Тому ідемо далі. Герой має велику,в деякій мірі навіть щиру,любов до землі:"Ох, земелько, свята земелько, Божа ти донечко!"-проголошує Калитка. Але тут же розкривається причина такої глибокої любові:"Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки. Приобрітав би тебе без ліку..." Власницькі прагнення Калитки сягають далеко:"Всю землю навкруги скуплю. Ідеш день — чия земля? Калитчина; їдеш два — чия земля? Калитчина; їдеш три — чия земля? Калитчина... Диханіє спирає..." Жадоба до збагачення стала єдиною його пристрастю. Калитка сам не доспить,але й своїм рідним та наймитам не дасть змарнувати час,бо праця-то гроші,багатство. Родинні почуття притуплені власницькими інтересами Герасима. Навіть в одруження сина він шукає наживи:"Мені треба невістку з приданим, з грішми" А видавши дочку заміж відмовляється платити обіцяний посаг- п'ять тисяч карбованців. Захопившись перспективою вигідно придбати фальшивих сто тисяч Калитка спробував обманути навіть досвідченого шахрая: заплативши йому замість п'яти лише три тисячі карбованців. Та засліплений жадобою багатства Калитка сам пошився в дурні: замість фальшивих грошей шахрай підсунув йому мішок з папером. Це доводить Герасима до відчаю і він кидається вішатись,а коли його рятують заявляє: "Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!" Отже все таки Герасим Калитка скупий,а не економний. Тому що була в нього лише одна мрія- збагачення. Проте таке його бажання лише нашкодило всім.
Кирилл Тур — один из самых колоритных персонажей романа. Он окутан романтикой подвигов запорожских, сечевого братства. Источники образа Тура следует искать в народных думах и исторических песнях. Он так характеризует казачью жизнь: «А у нас превыше всего — честь и слава, военное дело, чтобы и сама себя на смех не давала, и врага под ноги топтала. О славе думает рыцарь, а не о том, чтобы целая была голова на плечах. Не сегодня, а завтра ляжет она, как от ветра в степи трава, а слава никогда не умрет, не ляжет, рыцарство казацкое всяком расскажет». Отважный и великодушный, он готов отдать жизнь за боевое побратимство, казацкие обычаи. «Лучше мне Променять саблю на веретено, чем напасть вдвоем на одного», — говорит он собрату-чорногорцева, когда тот предлагает выстрелить в Петра, у которого в руках только сабля. Ему свойственны бесшабашные поступки, продиктованные казацкой доблестью. Он с одинаковой отчаянностью похищает Лесю Череванівну, невесту Сомика, и приходит к заключенному Сомка, чтобы его ценой собственной жизни.
— Смертельний номер! Уперше в світ зберігати абсолютну тишу! — оголосив сяючий Пандорський у білій шовковій сорочці та чорному фраку.
Промінь прожектора вихопив Івана Силу, який неквапливо прямував до центру арени. Позаду нього Фандіґо з Міхою тягли кам'яну брилу. Згодом вони принесли й два великі молоти.
Публіка нетерпляче совалася на сидіннях. Дрібно забили барабани.
— Ну що в цьому такого? — хитро примружився Пандорський. — Розтовчуть брилу молотами. Ха! Та це всі можуть!
Він викликав на манеж двох добровольців. Іван потис їм руку і вручив по кувалді. По цирку пробігся смішок. Тут Іван ліг на землю, а брилу звалив собі на груди. Пандорський повідомив, що вони повинні її розтовкти на циркачеві.
Зала зойкнула, а найнетерплячіші навіть повставали й зацмокали язиками. Перший удар був несміливий і глухо відлунював у серцях сотень глядачів. Бачачи. що Іван усміхається, здоровані почали лупити сильніше, з усієї моці. Врешті, аж на четвертому десятку ударів камінь розколовся на частини.
Объяснение:
Вот часть из сказки