Не знаю як у інших, а моє щастя - це родина. Я щаслива коли щаслива моя мати, мій батько (бабуся і дідусь), для меня більшого й не потрібно. Головне, щоб вони були здорові, щоб було взаєморозуміння, щоб була довіра й нерозлучність, як у справжніх сімей. Але й не мало важливіша для меня - моя Батьківщина. Це місце де я народилась, де я росту, це місце за яке я стану горою не вагаючись. Адже це моя Батьківщина, і може якщо я своїм власним прикладом покажу, то й інші не будуть байдужі. Жити в щасливій державі, з щасливими людьми - це моя мрія, моє щастя.
Творча практика Олександра Олеся та Миколи Вороного має чимало спільних рис. Поетів об’єднує тематичне коло. Обидва з них торкались питань вірності батьківщині, її єдності, революції 1917 років, які знайшли відображення у збірках М. Вороного «За Україну» та О. Олеся «Чужина». Митці прагнули оновити віршову техніку, шукали нові жанрові форми. Письменники використовують у своїх поезіях наказові форми, що також їх споріднює. Наприклад, вірш «Епіталама» М. Вороного промовляє: «Поспішайте від життя взяти все і все віддати!». О. Олесь у свою чергу лірично закликає: «Цілуй, цілуй, цілуй її, - Знов молодість не буде!». Обидва автори наголошують на тому, що необхідно отримувати насолоду від життя, тим самим розвиваючи гедоністичну («насолодницьку») тематику у своїй поезії. Отже, в ліриці О. Олеся і М. Вороного чимало спільного. Зокрема спільні теми, мистецькебачення, світогляд. Однією з головних моделей у творах цих письменників можна вважати імператив (наказовість).
