ответ:У статті робиться спроба дослідити мотивацію вчинків Сави Чалого, героя
однойменної драми І. Карпенка-Карого, що призвели до моральної зради
інтересів народних мас і до його трагічної загибелі.
Ключові слова: народні маси, боротьба, зрада, смерть.
Актуальність проблеми зрадництва, відступництва диктує нам
сьогоднішня реальність, де ігнорування цими питаннями веде до
етично нецивілізованих форм взаємовідносин, до конфліктів, що
знекровлюють суспільне й приватне життя людини. Від Іуди до
нинішніх політиків тягнеться ниточка, яка так чи інакше пов’язана із
поняттям зради; правда, інколи з дещо іншим оцінним забарвленням,
але суть від цього не змінюється.
Тому не дивно, що нас цікавить те, як розв’язується проблема
зради в українській історичній драмі кінця ХІХ ст., зокрема в п’єсі
І. К. Карпенка-Карого „Сава Чалий”, яка завершила розвиток жанру і
стала вершинним твором видатного майстра. Саме тут відбито
глибокі зміни функціонально-змістових чинників, що спричинили
розкриття філософської проблеми вчинку як реалізації
екзистенційного вибору особистості.
Йдучи в руслі європейських віянь, Карпенко-Карий вводить у
твір драматично загострену життєву ситуацію як вияв непримиренних, назрілих суперечностей, проходячи через які, герой змушений
робити свій вибір.
Щоб з’ясувати причини, що призвели до зради гайдамацького
руху Савою Чалим, варто поставити ряд завдань: чому автор
звертається до цієї проблеми? Де ті джерела, що спонукали до
виникнення самої п’єси і саме до такого розв’язання її головного
Объяснение: конфлікту? Чи був ідейний зміст трагедії актуальним і сучасним? Ось
те коло питань, відповідь на які ставить зміст статті.
Питання про драму І. К. Карпенка-Карого „Сава Чалий” не досить
часто знаходило своє відображення в критичній літературі. Найповніше воно розкрито в дослідженні І. Шнайдера „Трагедія „Сава
Чалий” Карпенка-Карого і українська історична драма ХІХ століття”.
Перші згадки про зраду Сави Чалого зустрічаються в публікаціях
народних пісень у 30-х рр. ХІХ ст. (І. Срезневський, М. Максимович
та ін.). Документальні відомості про ватажка гайдамацького руху
складалися протягом кількох десятиріч на основі фактичних матеріалів – листи шляхтичів, записи в міських книгах, повідомлення
польських газет того часу, універсали коронного гетьмана, скарги
панів на гайдамаків тощо („Архив Юго-Западной России”, 3 том,
3 частина, 1876 р.). Отже, насамперед офіційні документи й утворили
коло історично обґрунтованих відомостей про Саву Чалого, що їх мав
перед собою драматург. Та, крім цього, в Карпенка-Карого було ще
одне джерело – варіанти народної пісні „Ой був на Січі старий козак”.
Варто згадати, що народна творчість загалом засуджувала зраду як
найтяжчий злочин, і зрадник обов’язково мав бути покараний.
У своїх спогадах дружина Карпенка-Карого Софія Тобілевич
зазначала: „Народна дума про Саву Чалого збудила в Івана Карповича
цікавість до кращого обізнання з тим періодом історії України, в
який міг діяти ватажок-гайдамака, що зрадив народній справі...
Багато і довго міркував письменник над темою, над розгортанням
сюжету трагедії людини, яка в своєму серці мала вірність і любов до
батьківщини, а проте пішла хибним шляхом” [2, 578–579].
Ідейний зміст трагедії був тісно пов’язаний з часом її створення і
появи. Об’єктивною основою цього ідейного змісту в його сучасному
звучанні послужила суспільно-політична, ідеологічна боротьба в
Україні в кінці ХІХ ст. за соціальну і національну свободу, зумовлена
бурхливим розвитком капіталізму, загостренням класових суперечностей, назріванням революційної ситуації. „В характері часу і
зумовленої ним боротьби і коренилися ті об’єктивні джерела та
імпульси, які спричинилися до звернення драматурга саме до даного
історичного моменту, який становить зміст його трагедії і саме до
такої ідейно-художньої реалізації цього змісту
1.Саме він зберіг і повернув народу його голос – українську мову. Для кожного з нас ім'я Шевченка є святим. Він був людиною універсальних обдарувань та інтересів. Велич Кобзаря – у величі всієї України і в особистій долі кожного українця.
2. не знаю
3.Прибувши до Петербурга, а згодом отримавши таку довгоочікувану свободу, молодий митець почав органічно зживатися з новим середовищем, у яке, як "на крилах, перелетів" із свого челядницького горища. Розпочалася наука в Академії у відомого художника Карла Брюлова.
4.У ранніх творах (інколи і в пізніших) Шевченко переважно схилявся до романтики: в них бачимо його інтерес до незвичайного, яскравого і навіть таємничого, фантастичного, піднесений стиль мови, деяку розчуленість, навіть сентиментальність, захоплення історичним минулим, а це якраз основні риси романтизму.
5.У "Причинній" я відкрив(ла) для себе зовсім іншого Шевченка. Любов'ю до. України так само насичений кожен рядок, але виявляється патріотизм не у прямому розмірковуванні про її долю, не у твердості і непохитності, а у відтворенні дивовижної культури, вірувань, замилуванні природою, людьми. (Я НЕ ВПЕВНЕНА ЩО ЦЯ ВІДПОВІДЬ ПРАВИЛЬНА)
6.Тараса Григоровича Шевченка завжди цікавила історія. Поет пишався славним минулим свого народу, вірив, що його волелюбний і незалежний характер не зломлений кріпосницькою системою. Важлива частина спадщини Кобзаря — це твори на історичну тематику: "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія", "Гайдамаки", "Чигрине, Чигрине" та інші.
Григо́рій Са́вич Сковорода́ (22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — видатний український філософ-містик, богослов, поет, педагог, можливо, і композитор літургійної музики. Мав значний вплив на сучасників і подальші покоління своїми байками, піснями, філософськими творами, а також життя, через що його називали «Сократом».
Освіту здобув у Києво-Могилянській академії (хоча вищої освіти не скінчив). Філософські погляди Сковороди присвячені головним чином етиці. Власної філософської системи не створив. Не був лояльним до церковної та світської ієрархії, відкидав будь-який примус, не любив церковних ритуалів, віддаючи перевагу особистій духовній свободі. Від 1769 року вів життя самітника й мандрівного філософа; мандрував переважно по Слобожанщині. Тоді ж почав писати філософські діалоги й трактати, в яких біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання.
Григорій Сковорода писав свої художні та філософські твори, а також вів листування зі своїми сучасниками, двома мовами: латинською та російською.[⇨]
За життя не надрукував жодного твору.
Объяснение:
Григо́рій Са́вич Сковорода́ (22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — видатний український філософ-містик, богослов, поет, педагог, можливо, і композитор літургійної музики. Мав значний вплив на сучасників і подальші покоління своїми байками, піснями, філософськими творами, а також життя, через що його називали «Сократом».
Освіту здобув у Києво-Могилянській академії (хоча вищої освіти не скінчив). Філософські погляди Сковороди присвячені головним чином етиці. Власної філософської системи не створив. Не був лояльним до церковної та світської ієрархії, відкидав будь-який примус, не любив церковних ритуалів, віддаючи перевагу особистій духовній свободі. Від 1769 року вів життя самітника й мандрівного філософа; мандрував переважно по Слобожанщині. Тоді ж почав писати філософські діалоги й трактати, в яких біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання.
Григорій Сковорода писав свої художні та філософські твори, а також вів листування зі своїми сучасниками, двома мовами: латинською та російською.[⇨]
За життя не надрукував жодного твору.