Прочитайте текст. Виконайте подані після нього завдання. Любов до природи, бережливе ставлення до неї тісно пов’язується з поняттям
«Батьківщина». Шанувати природу неможливо без глибоких знань про
навколишній світ. Калина під вікном рідної оселі, тополя на околиці села,
лелече гніздо на клуні, жебонлива криничка при перехресті доріг, боброва
хатка в тихоплинній заплаві, терпкий запах лісової конвалії – усе це овиди
нашого дитинства, наш духовний світ, з яким ми вирушали чи маємо
вирушати в життя. Знати, а тим паче берегти ці нетлінні критерії – наш
святий і непорушний обов’язок. Людина, котра не освоїла таких духовних
цінностей, не перейнялася любов’ю до природи, рано чи пізно стане
брутальним споживачем, опліснявіє міщанським практицизмом. Чи часто ми
замислювалися над тим, чому околиці сіл збідніли на лелечі гнізда,
призамулилися на видолинках живі джерела, поріділи солов’їні переспіви,
зникли галасливі базари чаплинних колоній, рідко почуєш жайворонків? А
може, в цьому є і кожного з нас провина?
Вирушаючи до лісу, не всі пам’ятають священне правило: корінець боровика
ні за яких обставин не можна виривати, а лише підрізати. У пошуках
лікарських рослин ми не рідко забуваємо, що висмикувати із землі – навічно
позбавляти свого родоводу. Адже розчавлена на квітці бджола вже ніколи не
запилить маточку, зрубана на березі верба, яка надійно оберігала русло, вже
не стане на дорозі пісковому буревію…
Такі не вельми втішні приклади, на жаль, зустрічаються. І безпосередніми
винуватцями цього є ми самі, наші сусіди, діти. Звідки виростає, наче
чортополох, міщанське споживацтво? Звісно, од нашої байдужості,
нашої, м’яко кажучи, неосвіченості, нехлюйського ставлення до природи…
Ми іноді годинами можемо розповідати про далеку Амазонку, загадкову
Сахару, непрохідні джунглі, проте забуваємо про дніпрові кручі, карпатську
смереку, які поруч з нами, про унікальну пам’ятку історії, що заростає
бур’яном на околиці села чи міста. А між іншим, культура людини
складається з багатьох чинників, серед яких осібне місце займає наше
ставлення до природи.
(За В. Скуратівським)
– Визначте тему та основну думку прочитаного тексту.
– Визначте тип та стиль мовлення.
– Які проблеми порушує автор тексту?
– Перекажіть текст, сформулювавши позицію автора.
– Чи згодні Ви з точкою зору автора прочитаного тексту? Свою відповідь
аргументуйте, посилаючись на тексти художньої літератури.
Він молодий, гарний, гордий, з густою гривою та сильними стрункими ногами. Його горда крута шия, впевнена хода звертали на себе увагу, підкреслюючи незалежний характер.
Конюх Степан довіряв йому гнати на водопій інших коней — сірих, вороних і гнідих. І Шептало гордовито виконував це доручення.
Білий кінь працює в одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу. Інколи йому доводиться зазнавати ударів батогом від конюха Степана та хлопця-підпасича.
Предки білого красеня були цирковими — "гарцювали на залитім різнокольоровими вогнями милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи". Він же виконує нестерпно принизливу для нього роботу, яка не має жодного відношення ані до краси, ані до мистецтва. Найкращі спогади коня пов’язані з дитинством, коли лошам-стригунцем весело бігав із матір’ю по квітучих луках, слухаючи її розповіді про дідів-прадідів. А потім з’явились люди, "зло мили" його, молодого і гордого, примусивши працювати на себе.
Шептало давно зрозумів, що треба лише вдавати "покірного і роботящого", "розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним", аніж бути скореним насправді. Обдуривши таким чином людей, білий кінь потроху здобував "щось від самостійності, від волі". Це були незначні, з точки зору людей, вчинки, але для коня — справжні перемоги: то він рухався осторонь від інших — сірих, вороних, гнідих коней, то сповільнював ходу і тягнувся до соковитої конюшини, коли табун покірно тримався укупі. Одна думка постійно не давала йому спокою: чому це він, білий, породистий, розумний і волелюбний, має коритися рабській долі, зазнавати принижень, побоїв за жмутик сіна і короткий відпочинок у теплій стайні? Коня "повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай".
Колись хлопчисько-підпасич своїми чіпкими руками пригнув голову білого коня й владно потягнув на себе. Шептало спершу ступнув кілька кроків і раптом болісно, "як ніколи досі, відчув свою неволю". Хлопчаче "но-но", поблажливий зверхній дотик роздратували Шептала — його пересмикнуло, з нечуваною силою "він шарпонувся, вирвав кінець повода, диво звівся на задні ноги", його очі стріляли в цю мить страшними кривавими іскрами.
"Шептало легко опустився і помчав через гусячу царину в лугову синь".
До пізньої ночі бігав кінь по лугах і яругах, насолоджуючись волею, яка "пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна". Ще ніколи не бігалось йому так легко. Стомившись, він упав на спину і качався по м’який траві, подався до річки — попив води і скупався. Скупавшись у затоці, Шептало відчув себе таки сильним, як ніколи. Він знову заіржав, але тепер уже грізно, і пішов напитися. Стоячи у воді, кінь "побачив у водянім дзеркалі себе — незвично білого, аж до щему в очах". Змивши із себе пил і бруд, він знову став білим красенем, а там, у стайні, був "бруднувато-сірим, попелястим" і звичайний Він дорікав себе за те, що втратив гордість, але його вабили село и владна Степанова рука. Він починає виправдовувати тих, хто його ображав і бив батогом, пояснюючи поведінку конюха і підпасича тим, що в стайні він, білий красень, нічим не відрізнявся від інших, бо був брудним и через це сірим. Шептало навіть відчуває провину перед Степаном. Ці роздуми змінили думки Шептала: кінь переконав себе, що з селом, конюхом і ненависним табуном його пов’язує міцний зв’язок, "довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки". Але розірвати цей зв’язок він не може і вже не хоче. Отже, Шептало вирішує повернутися.
Він не хотів з’являтися білим. Білий кінь-красень-викачався у багнюці і став ніким, як усі, аби Степан не подумав, що він "хоче виділитися, показати норов". Під колишнього прагнення волі і шляхетної гордості майже нічого не залишилося. Дорогою кінь Шептало розмірковує: "А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким... Недремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім".
Образ білого коня — алегоричний. У ньому автор зображує непересічну людину, яка не хоче приймати рабську долю, бути "як усі", опирається "сірій" буденності, але зазнає поразки у цій боротьбі. Письменник показав, як під впливом буденності та суспільних умов яскрава, але слабка людська особистість втрачає індивідуальність, зраджує своїй мрії, пристосовується до оточення. Її розум і серце перебувають у постійній суперечці, людина все життя відчуває внутрішнє роздвоєння, що й стає причиною поразки, картину якої малює письменник в останніх рядках оповідання: білий кінь, повернувшись додому, не зміг потрапити на подвір’я, що для нього вже було зачинене, і тоді він "скільки зміг, просунув голому між двох жердин та й собі задрімав...".