Але Марусю, її талант, зраджено. Зраджено заради грошей. Здається, що весь світ вмер тоді у серці цієї дівчини. Вона не винесла зради, і коли Гриць прийшов до неї і випив зілля, що приготувала для себе, мовчала. За це була заарештована і засуджена до страти. Але ж ця дівчина, як говорить Іван Іскра, …не просто так, Маруся, Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. Зрозуміло ж, що так можуть співати тільки люди, які мають чесні, чуйні серця, для яких кохати — так до кінця, для яких битися — так до крові, до смерті. Здається, що Маруся — продовження батьків, і її очима дивиться на світ загиблий Гордій Чурай. Для таких людей немає більшого щастя, ніж мати вільну, незалежну Батьківщину — Україну. Болить серце у них за знівечену Вітчизну:
Оце мій Київ, це моя вітчизна,Ой, люди, люди, Божа подобина, до чого ж ви цю землю довели?! Голос, душу народу не можна задушити. Наближається страта, але люди не бачать у цій дівчині злочинниці, тому й чути:
Злочинниця — а так би й зняв би шапку. На смерть іде, — а так би й поклонивсь. Маруся втілює в собі моральну красу, несхитність українського народу, а найперше — його талант. Тому і не дають їй вмерти: приносить Іскра гетьманський універсал про її звільнення:Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить! Так, Марусине життя — як пісня: гордовита, смілива, нещаслива, але ж незламна. І шанують її люди і гетьман за те, що вона подарувала Україні голос, який допомагає у тяжкі хвилини життя, який надихає на боротьбу проти численних загарбників.Талант не можна вбити, як не можна знищити і моральну красу в серці людини. І звучатимуть вічно пісні Марусі Чурай, яка вірила в щастя для рідної України, яка вірила в кохання, хоч і була зраджена, її пісні — ніжний та твердий голос народу, тому і каже дяк, з яким Маруся подорожувала до Києва: Дишканти чув я, тенори, баси. А ти співаєш — душу всю проймає. Бувають, може, й кращі голоси, Але такого другого немає! Розіп’яти можна людину, розтоптати її душу, але пісню знищити неможливо. Пісні Марусі Чурай продовжили її життя, коротке, але змістовне. На мою думку, ці талановиті пісні ще багато років розповідатимуть про долю цієї дівчини, нагадуючи про те, що таланти і моральна краса не вмирають — вони залишаються жити вічно, як житиме вічно й український народ!
Відповідь:
Пояснення:
Дуже розумний, талановитий художник і відмінник Юлько Ващук неймовірно самотній. І ця самотність, відмежованість від інших, неможливість жити так, як живуть його однолітки, відсутність повноцінного спілкування з дорослими, з якими йому було б цікаво, поступово їсть цього героя зсередини. Його випробування – постати перед світом і знайти себе на його просторах. Це неймовірно складно, особливо коли ти сам, і нікому зрозуміти і підтримати, а та справа, до якої маєш найбільший хист, не поцінована.
У Юлька немає внутрішнього стрижня, він загублений між історичними епохами, які вивчає, і людьми, до яких йому байдуже, і яким він потай заздрить, бо інші радіють життю. Юлько хоче спілкуватися, але боїться спілкування, навіть його найкращий друг Славко Беркута водночас є в очах Юлька ворогом, якому Юлько мститься підлістю за те, що вважаю Славкове життя надто простим порівняно зі своїм. І цей складний психологічний клубок проблем породжує жорстокість, невпевненість, внутрішню неорганізованість і нестійкість світосприйняття. Спочатку Юлько ображає поранену сороку, потім принижує інших, тоді намагається підмовити місцевих хуліганів побити Славка, підстерігши його ввечері, коли той вертається з тренування, а коли ситуація складається так, що план з побиттям провалюється, а Юлько опиняється в міліції, хлопець називається Славковим іменем, чим спричиняє купу проблем своєму однокласникові.
В якомусь сенсі мені неймовірно шкода цю людину, яка заплуталася в собі, бо я його розумію. Багато неординарних талановитих підлітків помиляються, намагаючись знайти своє місце під сонцем. Єдиний шлях, як на мене, це повірити у своє обдарування. Лише тоді, згодом і навряд швидко, коли людина буде гідна спілкування з так само неординарними і талановитими, знайдуться й однодумці, й визнання у суспільстві.
Опуститися до рівня інших і розчинитися серед колективу, бути таким, як усі, – не вихід. Зробити жорстокість і зневагу своїм непробивним щитом і гострим мечем – не вихід так само. Але, певно, саме так з розумних й обдарованих виростають геніальні злочинці, які мстяться суспільству за свої не розділені думки і радощі, за свою невимовну самотність. Якщо, звісно, життя не ламає їх раніше… Чи знайде цей єдиний правильний шлях Юлько? Цю відповідь авторка залишає за кадром. Але я сподіваюся, що таки знайде.
можно на русском