1Долі Олени Теліги і Олега Ольжича багато у чому схожі. Обоє народилися в один і той самий день, 21 липня, але з різницею в один рік: вона – у 1906-му, він – у 1907-му. Обом довелося переважну частину дорослого життя мешкати на чужині. Обоє стали видатними поетами – хоча то була лише одна з іпостасей їхніх багатогранних особистостей. Обоє належали до ОУН, боролися за незалежну Україну і загинули від рук нацистів у розпал Другої світової війни.
Объяснение:
2У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі.
3…У травні 1917 родина письменниці переїжджає в українське місто Ізюм, де жили родичі Олени по батьківській лінії. До 11 років дівчинка української мови не знала, зате крім російської вивчала з гувернантками французьку, німецьку, англійську. З весни 1918 батько Олени працював у київському політехнікумі, і сім'я жила в Києві. Там Олена навчалася в жіночій гімназії Олександри Дучинської. Вивчала також Закон Божий, російську граматику, історію, арифметику, географію, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що дівчина вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.
4 9 лютого друзі її попереджали, що гестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, у приміщенні Спілки, і радили їй туди не йти.
Війна — страшне слово. Вона несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю чоловіків, які зі зброєю в руках пішли на фронт, а також на долю дітей, жінок, старих, що залишилися в окупації, тяжко працювали, потерпали від голоду та холоду. Але часто ми сприймаємо ті події тільки під одним кутом — очима наших співвітчизників, забуваючи, що по той, "інший", бік знаходилися також чуйні, добрі, працьовиті люди. Вони також були жертвами амбіцій політиків, що змагалися між собою за перерозподіл світу.
В оповіданні Любові Пономаренко "Гер переможений" йдеться про те, як після Великої Вітчизняної війни група полонених німців відбудовує українське містечко. Місцеві жителі не мають ненависті до цих нещасних, їм скоріше жаль їх, тому вони намагаються до полоненим: дають їм їжу, старий одяг. Тільки діти подекуди виявляють вороже ставлення до чужинців. Незважаючи на це, німці люблять місцевих дітлахів, бачачи в них своїх малюків, що залишилися на далекій батьківщині. Особливо виділяється з групи полонених брудний хворий на сухоти німець Фрідріх. Він намагається розважити жорстоких дітей, пестить їх, співає їм пісні, робить прикраси з цеглин. Так, він переможений, але він — живий, він не втратив снаги до життя, уміння бачити красу в дрібницях. Думаю, що хворий німець жив надією, що колись повернеться додому, обійме та поцілує власних дітей. На жаль, цьому не дано було виповнитися. Коли туга за батьківщиною стає нестерпною, а хвороба виснажує, Фрідріх кінчає життя самогубством. Через багато років у стіні будинку, який зводили полонені, знаходять рукавицю з фотокарткою, із якої дивляться дві дівчинки, доньки Фрідріха, і немов запитують: "Ви не знаєте, де наш тато?"
мне тож нужен если будет и мне скажи