Проблематика “Сто тисяч”
батьки і діти;
прагнення збагатитися заради задоволення власних потреб;
бідність і багатство;
добро і зло;
моральність і аморальність.
Рік написання – 1889
Літературний рід — драма.
Жанр твору: комедія.
Тема “Сто тисяч”: зображення життя селянства в пореформені часи, суспільні явища, що мали місце в 80–90 роках XIX століття.
Ідея “Сто тисяч”: викриття й засудження в образі Герасима Калитки хижацтва, жорстокості, ненаситної жадоби до наживи, духовної обмеженості, а також згубного впливу грошей на вихідців із народу (Бонавентура, Савка).
Головний герой “Сто тисяч” – Герасим Калитка. Він зображується тут скупою, егоїстичною та жадібною людиною. Всі його помисли, кожен крок, кожна думка, так чи інакше, спрямовані на придбання землі. А для цього потрібні гроші, і Калитка їх добував грубим та жорстоким визискуванням наймитів. Будучи такою людиною, Калитка, звичайно, і не проти того, щоб розжитися якось шахрайською махінацією. Заради придбання землі він іде на неї і стає жертвою шахрая, ще хитрішого за себе.
Але, водночас, він є і працьовитою людиною: встає дуже рано, працює зранку до вечора, їсть так само, як і наймити, хоча й належить не до бідних людей. Це підтверджує його скупість. Свою сім’ю Калитка не любить: жінка “з діжі не вилазить”, а наймити в роботі не розгинаються. Навіть коней він любить більше за жінку. Коли Герасим дізнався, що його обдурили, для нього це був крах, життя для нього не мало ніякого значення. Для цього героя втрата грошей була гірша за смерть
ответ: Характеристика Анни У поглядах на місце жінки у тогочасному суспільстві спростерігається еволюція: зразково-покірна дружина
борець за особисте щастя шляхом руйнації патріархальних традицій. На початку драми Анна постає турботливою, дбайливою господинею, що позитивно відгукується про чоловіка, заступається за нього
Поява „померлого” Михайла породжує у її душі внутрішній конфлікт – між потягом до кохання та неможливістю особистісного щастя в патріархальному суспільстві.
Характеристика Миколи
Микола – емоційний тип чоловіка, несумісного із патріархальними уявленнями про сильного, інтелектуального голову сім’ї, що є творцем власного щастя. Задорожний навпаки – нічого не робить для цього, пасивно споглядаючи за зрадою дружини. Проте у його пасивній позиції є дещо позитивне, а саме: доводить Анні, що здатен по-справжньому кохати
Усе своє життя Микола намагається прихилити до себе Анну, яка не любить його: поважає, тяжко працює, дає дружині час на роздуми, підтримує у складній ситуації вибору, ввічливий навіть після її зради, захищає її ім’я від „злих язиків”
Характеристика Михайла
Михайло, на відміну від Миколи, раціональний тип чоловіка. Перешкоди до щастя
(служба, обман братів Анни, заміжжя коханої)
) сформували в Михайла жорстокість, зверхність, владність, цілеспрямованість. Авторитарна позиція, героя на шляху до щастя формує потребу знищити всі перешкоди. Навіть у вірної чоловікові та традиціям Анни йому вдалось пробудити давні почуття кохання, готовність до нівелювання подружніх обов’язків. Хитрощами дистанціює й Миколу
Объяснение:.
Відповідь:Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»).
Іван Тобілевич з братом Миколою, учнем Херсонської гімназії. 1868 р.
Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича Карпа Адамовича Тобілевича гербу Трживдар, управителя поміщицького маєтку.
Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи.
1864 — на службі в повітовому суді.
1865 переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь в аматорських виставах О. Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.
1870 одружився з Надією Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її троюрідний племінник — відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому семеро дітей[2].
1881 втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.[2]
1883 в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М. Старицького.
1883 одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М. Старицького.
1884 заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».
1886–1887 опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».
Один з останніх фотопортретів, 1905 рік
1886 у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого.
1887, отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.
1888 з І. Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата Панаса Саксаганського.
1890 вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».
1897 склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський.
1899 написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.
1900–1904 створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
1906 захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна. 2 (15) вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби (рак печінки та селезінки) у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.
Пояснення: