Лариса Петрівна Косач чи, як вона більше відома, Леся Українка, була дійсно великою жінкою. Поетеса, драматург-новатор, публіцист, критик, громадський діяч — і це лише мала частина її обдарувань. Леся Українка була першою серед тих, хто розпочинав нову українську літературу, хто прагнув вивести її на світовий рівень, позбавивши ознак хуторянства, замкненості.
Проте ця жінка особлива не тільки своїм надзвичайним літературним обдаруванням — все її життя було подвигом, прикладом справжньої мудрості та незламності волі. Читаючи Лесини вірші, важко повірити, що писала їх тендітна, хвора жінка, яка довгі роки була прикута до ліжка страшною і на той час невиліковною хворобою — туберкульозом. Ця боротьба за життя, за можливість реалізувати власні мрії та бажання розпочалося ще в дитинстві і продовжувалась тридцять років. Проте нестерпні муки не зламали дівчину, не зробили її слабкою та безвольною, а навпаки, виховали надзвичайну силу волі, її мужності могли б позаздрити й дорослі чоловіки.
Хвороба позбавила Лесю змоги вести нормальний б життя, єдиною відрадою стала творчість, вірші, у яких не було ані слова нарікання на несправедливу долю, а відчувалась незламна воля, заклик до рішучих дій. "Від часу "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст цієї слабосилої, хворої дівчини", — писав Іван Франко.
Власна хвороба зробила Лесю чутливою до чужого горя, вона бачила тяжкий стан рідного народу і, як ніхто інший, бажала змін. Та чи могла слабка дівчина достукатися до далеких володарів чи хоча б взяти в руки зброю?
Проте Леся знаходить інший шлях — її зброєю стало слово. Поетеса поставила свою творчість на захист знедолених, вона прагнула збудити свідомість народу, її слова надихали, закликали до рішучих дій:
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем для катів.
І Лесини слова справді стали міцною зброєю, вони викривали всі жахливі діяння влади, говорили про зубожіння українського народу, звинувачували інтелігенцію у бездіяльності. Леся Українка не могла пробачити здоровим сильним людям їх пасивність, байдужість до горя інших. Поетеса була впевнена, що слід сподіватись навіть без надії, що слід щось робити заради змін, навіть якщо це здається безглуздим:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
Важко уявити, яку внутрішню силу повинна мати людина, щоб, будучи приреченою на смерть, писати такі слова, стверджувати життя. Поетеса зневажала сльози й жаль і, я думаю, мала на це повне право: якщо хвора дівчина не зламалася, не втратила віру в майбутнє, то здорові чоловіки, які прикривалися словами про марність будь-яких дій, виглядали поряд з нею просто жалюгідними.
Дійсно, життя та творчість Лесі Українки — це подвиг, приклад громадянської мужності. За своє коротке життя, більша частина якого була сповнена страшними муками, Леся Українка зробила стільки, скільки не може зробити й здорова людина, що прожила довге життя. У кожному рядочку її віршів відчувається любов до рідної землі, занепокоєність станом народу, але й щира впевненість, що зміни таки відбудуться, треба тільки рішуче діяти, а не лити сльози, сидячи на одному місці. Громадянська лірика Лесі Українки — це не тільки її зброя, її внесок у справу визволення рідного народу, це ще і її щирий, сповнений любов'ю подарунок цьому народові.
Іван Франко створив чудовий образ Максима Беркута, гарячого патріота, безмежно відданого народові. З Максимом ми знайомимося вже на перших сторінках повісті. Він виявив себе як безстрашний рицар і вольовий начальник. На вихваляння Тугара Вовка, що вабив ведмедя, Максим з властивою йому прямотою сказав, що якби ведмідь тримався купи, то й ціла зграя вовків йому було б нестрашна. Як і батько, Максим бачив незламну силу в єдності людей. Максим гордий своїм простим походженням і зневажливо ставиться до бунтівного боярина. Він розумний, розсудливий, з почуттям власної гідності. Великий гнів і ненависть до зрадників виявив Максим під час збройного зіткнення з монголами. Героїчно бився Максим з ворогами і волів перемогти чи загинути в боротьбі. Та був наказ боярина живим захопити юнака в полон. Молодий Беркут називає Тугара Вовка зрадником, рабом Чингісхана. «Хоч і в путах, а я все вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі!» - сказав Млксим.Для нього неволя гірша від смерті. Він мучився в кайданах біля рідної догораючої хати, душився димом, «ланцюги тиснуть його, мов залізні, холодні злюки… висисають усю силу з його тіла, всі думки з його мізку». Тугар Вовк пропонує, напівживому хлопцеві перейти на службу до монголів, лише тоді йому буде хороше життя. Палкий патріот своєї землі говорить, що краще вмерти, ніж «рятувати життя зрадою. Для нього рідний край, народ дорожчі від особистого життя. Не про свою долю, а про долю свого краю і народу піклувався Максим.І повернення юнака було великою радістю для всієї громади. Його зустріли як безстрашного воїна-переможця, хороброго захисника, патріота, який понад усе вважав єдність і процвітання народу. В образі Максима Беркута І. Франко втілив свій ідеал справді вільної людини.
Скласти листа Лисові Микиті з порадами можна так: Лисе Микито! Пише тобі учень 5 класу Іванов Артем. Я хотів би порадити тобі, як стати кращим, адже ти цього потребуєш. По-перше, варто поважати інших людей, тоді вони поважатимуть і тебе. По-друге, не варто хитрувати, адже ти не хитріший за інших. Обман - не найкращий шлях до успіху. По-третє, будь щирішим та добрішим і люди потягнуться до тебе. Якщо ти прислухаєшся до моїх порад, то твоє життя наповниться новим сенсом і ти досягнеш прихильності людей, проте шляхом правди. З повагою Артем.
Лариса Петрівна Косач чи, як вона більше відома, Леся Українка, була дійсно великою жінкою. Поетеса, драматург-новатор, публіцист, критик, громадський діяч — і це лише мала частина її обдарувань. Леся Українка була першою серед тих, хто розпочинав нову українську літературу, хто прагнув вивести її на світовий рівень, позбавивши ознак хуторянства, замкненості.
Проте ця жінка особлива не тільки своїм надзвичайним літературним обдаруванням — все її життя було подвигом, прикладом справжньої мудрості та незламності волі. Читаючи Лесини вірші, важко повірити, що писала їх тендітна, хвора жінка, яка довгі роки була прикута до ліжка страшною і на той час невиліковною хворобою — туберкульозом. Ця боротьба за життя, за можливість реалізувати власні мрії та бажання розпочалося ще в дитинстві і продовжувалась тридцять років. Проте нестерпні муки не зламали дівчину, не зробили її слабкою та безвольною, а навпаки, виховали надзвичайну силу волі, її мужності могли б позаздрити й дорослі чоловіки.
Хвороба позбавила Лесю змоги вести нормальний б життя, єдиною відрадою стала творчість, вірші, у яких не було ані слова нарікання на несправедливу долю, а відчувалась незламна воля, заклик до рішучих дій. "Від часу "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст цієї слабосилої, хворої дівчини", — писав Іван Франко.
Власна хвороба зробила Лесю чутливою до чужого горя, вона бачила тяжкий стан рідного народу і, як ніхто інший, бажала змін. Та чи могла слабка дівчина достукатися до далеких володарів чи хоча б взяти в руки зброю?
Проте Леся знаходить інший шлях — її зброєю стало слово. Поетеса поставила свою творчість на захист знедолених, вона прагнула збудити свідомість народу, її слова надихали, закликали до рішучих дій:
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем для катів.
І Лесини слова справді стали міцною зброєю, вони викривали всі жахливі діяння влади, говорили про зубожіння українського народу, звинувачували інтелігенцію у бездіяльності. Леся Українка не могла пробачити здоровим сильним людям їх пасивність, байдужість до горя інших. Поетеса була впевнена, що слід сподіватись навіть без надії, що слід щось робити заради змін, навіть якщо це здається безглуздим:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
Важко уявити, яку внутрішню силу повинна мати людина, щоб, будучи приреченою на смерть, писати такі слова, стверджувати життя. Поетеса зневажала сльози й жаль і, я думаю, мала на це повне право: якщо хвора дівчина не зламалася, не втратила віру в майбутнє, то здорові чоловіки, які прикривалися словами про марність будь-яких дій, виглядали поряд з нею просто жалюгідними.
Дійсно, життя та творчість Лесі Українки — це подвиг, приклад громадянської мужності. За своє коротке життя, більша частина якого була сповнена страшними муками, Леся Українка зробила стільки, скільки не може зробити й здорова людина, що прожила довге життя. У кожному рядочку її віршів відчувається любов до рідної землі, занепокоєність станом народу, але й щира впевненість, що зміни таки відбудуться, треба тільки рішуче діяти, а не лити сльози, сидячи на одному місці. Громадянська лірика Лесі Українки — це не тільки її зброя, її внесок у справу визволення рідного народу, це ще і її щирий, сповнений любов'ю подарунок цьому народові.