В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай лучче в лісі ходить».Покинув його й сам поїхав.Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:— Що ти таке?А він каже:— Я — пан Коцький.Лисичка й каже:— Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати,— так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:— Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.А вона йому:— Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові.Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького,— та й кажуть:— А зготуймо обід!І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:— Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.Дикий кабан каже:— А я піду по буряки і картоплю.Ведмідь:— А я меду принесу на закуску.Заєць:— А я капусти.От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.Ведмідь каже:— Я не підбіжу, як доведеться тікати.Кабан:— А я теж неповороткий.Вовк:— Я старий уже і трохи недобачаю.Тільки зайчикові й приходиться.Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:— А чого ти прийшов?Він і каже:— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід.А вона йому:— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.Прибігає зайчик назад та й хвалиться:— Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас.Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:— Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..А ті думають: «От вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі.А кабан лежав близько столу в хмизі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться, та навтіки!Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів.Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало — так він додолу впав — гуп! — та просто на вовка,— мало не роздавив сердешного.Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко. Заєць і собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:— Такий малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!
Это замечательное произведение известной украинской поэтессы посвящено осмыслению мира и своего места в нем. Стихотворение типично женское. Героиня открывает свою "женскость" многократно: грамматически - с флексий, семантически - страстным выплеском эмоций, вызванных потребностью в любви, в понимании, в бережном отношении одного человека к другому. Однако именно этот гендерный пафос, выраженный почти истерически и, казалось бы, ограничивающий воспринимающее сознание ярко и почти агрессивно выраженным женским "я" лирической героини поэтическому дискурсу подняться на более высокий уровень, уровень общечеловеческого. Лирический монолог сводится, в целом, к утверждению: "Я, женщина, как никто другой, ранима и чувствительна, и именно моя слабость и беззащитность дают мне возможность увидеть и понять мир более точно и более глубоко". Красота для лирической героини (совсем по Достоевскому) именно то, что мир. Общеславянские корни авторского подхода к действительности очевидны: слишком уж силен в стихотворении трагедийный и вместе с тем героический пафос гармонизации мира. Стремление исправить несовершенства окружающей реальности, намерение явно выстраданное, заслуживает не только уважения, но и действенной поддержки. Это именно то, что объединяет интенции автора и читателей, обнаруживающих себя одинаково пораженными неприкрытой истиной: "эстетика - мать этики". Именно таким образом в стихотворении отразилась парадоксальная, но от этого ничуть не менее убедительная максима нобелевского лауреата Бродского. (И еще один лауреат нобелевской премии "присутствует" в самой речевой организации текста, в интонационном строе речи: Шимборская) . Красота от дисгармонии, от безобразного, от хаоса. Этот мощный семантический импульс приводит в движение все концептуальные слои произведения, дает возможность воспринимать их прежде всего в морально-нравственном ракурсе и, в конечном счете, позволяет лирическому дискурсу связать собой дотоле разрозненные элементы философии, аксиологии, социологии, эстетики, психологии. В стихотворении открыто выражена тема времени и пространства. Совсем не случайно, что обе темы даны сначала в их сопоставлении с антропологическими мерками, а потом в их выходе за границы человеческой системы мер ("коли я нав*ть буду сивою" -- "несинхронною" -- "в цьому стор*чч*"), ("на пол* м*нному" -- "галактиками") - таким образом разрываются рамки земной ограниченности, и лирический субъект совершает попытку их преодоления. Обе основные темы связаны сквозным мотивом жизни и мотивом души, вдоволь изведавшей беды и горя. Однако тем более примечателен оптимистический и жизнеутверждающий пафос последней строки, которым снимается весь семантический негатив предшествующего контекста. Своим страстным призывом быть взаимно красивыми автор стремится воодушевить нас быть просто человечными -- внимательными, уважительными и заботливыми по отношению друг к другу. Я думаю ето сойдет
