"Шанобливе ставлення до природи у повісті "Гуси лебеді летять" пропоную скласти так:
У творі Стельмаха "Гуси-лебеді летять" утверджується шанобливе ставлення до природи. Головний герой твору, Михайлик, виріс у дружній родині трудівників, які особливо шанували землю-годівницю. Матір Михайлика була працьовитою жінкою, вела хазяйство, працювала в полі. Жінка привчила хлопця бачити красу природи, шанувати її, жити з нею в гармонії.
Мати Михайлика вірила в те, що з землею можна поговорити та дізнатись, чи гнівається вона, чи щось просить. Якщо урожай не добрий, то з землею можна домовитись, попросити її. А як жінка любила весняні сходи, як відчувала рослини, як поважно ставилась до кожної насінини! Твір "Гуси-лебеді летять" відносить нас у часи, коли люди жили землею, шанували її. То ж бережімо природу і сьогодні, бо вона - наш дім, наша годівниця.
живий світ природи, дихання землі, красу неба. Усе живе у цих оповіданнях – і небо, і сонце, і квіти, і дерева. Онук вірить кожному дідову слову. Мати прищеплює сину святе відношення до землі, до дерев, до сівби, оранки, насіння. Вона на своєму прикладі навчає Михайлика ставитися з довірою до землі, довіряти їй свої радощі і болі, прохати її, щоб вона «родила для всякого». Дід Дем’ян вчить визнавати владу природи і відчувати її красу, він каже, що: «лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю».
У житті селянина на передньому плані щоденна праця на землі. І насамперед, рідна природа й земля утворюють його світогляд, його відношення до людей, до оточуючої середи. Повість «Гуси-лебеді» розповідає про життя звичайних хліборобів, які живуть у подільському селі.
Життя селян-трударів у двадцяті роки минулого століття було дуже бідним. Не у кожного навіть були чоботи. Але всі вони з повагою відносилися к тому, що працюють на землі. Весняна оранка була урочистою подією. А день, коли головний герой повісті, Михайлик, зробив свою першу борозну, був для нього справжнім святом.
Яким буде врожай, залежало від землі, і тому особливим було до неї ставлення. Михайликова мати дуже добре розуміла землю і відносилась до неї, як до живої істоти, вона вірила, що земля може бути доброю і гніватись, що вона розуміє, що думає чи говорить людина. І тому на самоті вона розмовляла з нею, довіряла свої болі і радощі, прохала, щоб вона вродила…Дуже щиро любила землю
ця жінка, вона, як ніхто розуміла природу: милувалася весняними сходами, помічала, коли плакало від радості дерево, а до насіння відносилася немов до святині.
Усю свою любов до природи мати передала Михайлику. Можливо й інші селяни також, як і дід Дем’ян, передали своїм дітям і онукам пошану до рідної землі, різні звичаї та прикмети, які пов’язані з нею.
Таке відношення селян до природи дуже мені до вподоби. Таке зворушливе ставлення до неї, як до живої істоти, їх любов, їх повага до неї. Не можливо, щоб таке поклоніння перед матір’ю-землею залишилось не почутим нею.
Художні особливості «Уривок з поеми»:
епітети: «залізна голова», «п’яний сміх», «запорозька кров»;
метафори: «народ мій жбурне»; «рокоче запорозька кров»;
порівняння: «херсонські прерії— мов Січ»;
алюзії: «Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти», «Вставайте! Кайдани порвіте!»;
інверсія народ мій.
Примітки: «Уривок з поеми» слугує яскравим прикладом «козацької лірики». Перед читачем з’являються імена Б. Хмельницького, І. Мазепи, М. Залізняка, І. Гонти, а також образи січовика, отамана, Січі. Використавши козацьку тематику, Є. Маланюк провів паралелі із XX ст., апелюючи до народної пам’яті, що закарбувала на своїх сторінках славні звитяги та перемоги українських козаків. Поет намагався пробудити в читача психологію переможця, згадуючи колишню доблесть прадідів, що «уміли кинуть п’яний сміх / В скривавлене обличчя — муці», у жилах котрих «рокоче запорозька кров». Навіть тоді, коли «держава рухнула», у козаків не опустились руки: «Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти!»