Євген Маланюк - письменник, який був «завжди - проти течій», який вів «когорти» своїх віршів «в обличчя творчих катастроф». Його ненавиділа і боялася радянська влада. Він не мав легких стосунків із середовищем української діаспори в Америці. Повернувшись своїми книжками в Україну від початку Незалежності, Маланюк став непримиренно критичним нашим сучасником. Він продовжує бути суворим опонентом тієї України, що й далі животіє в нерухомому просторі посттоталітарної ментальності. І є провідником європейської України, яка досі не постала і для формування якої будуть потрібні ще титанічні інтелектуальні та громадянські зусилля.
Драматизм і проникливість думки Маланюка були йому продиктовані і його долею. «Поетом апокаліптичних літ» назвав Маланюка Дмитро Донцов. Цих «апокаліптичних літ» йому вистачило на все життя - він так із них ніколи й не вийшов. Маланюк був двадцятилітнім юнаком, коли розвалилася Російська імперія, й помер напередодні радянської окупації Чехословаччини, землі його дружини і сина. І тим потужнішою була його думка, тим напруженішою - праця. Він був учасником визвольних змагань 1920-х років, спричинився до постання Української Народної Республіки в 1917-1920 рр. по століттях «Ночі Бездержавности». Це здавалося чудом Провидіння... а далі - крах, втрата, відчай.
Перший раз втрачена Батьківщина, а потім віднята і вдруге: кривава навала більшовизму, знищена країна, яку Маланюк міг болісно видивлятися лише здалеку, з майже півстолітнього буття в «еміґрантській Сахарі». Чи так само здатні почути його ми, як він відчував і чув далеку Україну? Не почути його сьогодні означало б утретє відібрати в нього Батьківщину. І відібрати в нас його безцінний досвід і його лазерну думку. Власне, актуальність цієї думки якраз і свідчить про те, що «апокаліптичні літа» для України ще не закінчилися.
Маланюк - інтелектуал того специфічного культурологічного мислення, яке дозволяє бачити реальність одночасно в історичній та футурологічній площині, вкладати філософський сенс у полівалентну метафору, насичувати громадянським почуттям теоретичні рефлексії.
Остап добре б'ється: "...Та він добре б'ється! – говорив Бульба, зупинившись. – Їй-богу, добре!.." "...Добре, синку! Ось так бий кожного, як мене тузив; нікому не спускай!.."
Остап Бульба - завзятий, жвавий чоловік: "...вони стали помітними між іншими молодими прямою відвагою. Жваво і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії..."
Остап - сильний козак: "...А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та не в добрий час, видно, наскочило: з одного полетіла голова, другий перевернувся, відступивши; списом у ребро третього..."
Остап Бульба - мужній козак: "...Остап виносив муки й катування, як велетень. Ні крику, ні стогону не було чутно навіть тоді, коли почали перебивати йому на руках і ногах кістки, коли жахливий хряск їх почувся серед, коли панянки отворотили очі свої, – ніщо, схоже на стогін, не вирвалося з уст його..."
Остап Бульба - строгий чоловік. Він нікому не дає спуску: "...Та хоч і батька. За образу не подивлюся і не уважу нікого...", "...паничі не любили спускати нікому..."
Серед табунів мовчазної риби народилась не така, як усі – балакуча. З віком балакучість риби не зникла, як сподівались батьки, і їм було незручно, що належать до однієї родини. Говірка риба це розуміла, тому вирішила шукати інший табун риб, але ніде не знаходилось співрозмовника. Більше того, рибна громада присудила видалити її з води, тому на спинах винесли на берег. Одного разу риба наважилась заговорити з рибалкою і вони потоваришували. Згодом рибалка запросив її до себе додому. Але чоловік забув попередити жінку, що його приятель – риба, тому колишня мешканка річки була використана як доповнення до обіду. На сковорідці рибалка не впізнав свого приятеля, адже балакуча риба стала такою, як решта, тому що від інших відрізнялася тільки голосом.