Війна. Яке страшне слово. Війна – це горе і страх. Війна – це розруха і смерть. Летять роки…Все більше часу віддаляє нас від Великої Перемоги. Все менше залишається людей, які здобули цю Перемогу. І тим дорожче для нас стають спогади ветеранів, дітей , які народились під час війни.
Я розповім про свого дідуся Кондратенко Василя Матвійовича, який під час Великої Вітчизняної війни був дитиною. Коли у 1941 році почалася війна, дідусеві було одинадцять років. З його розповідей я зрозуміла, що під час війни він і всі діти допомагали дорослим, бо свято вірили, що це до перемогти.
Коли у 1941 році до села Гусарівки прийшли німецькі загарбники, вони грабували людей. Діти, жінки, старі ховалися в погребах під час бомбардування. Бо на території села теж проходили бої. За розповідями дідуся, до війни село було досить великим – 1500 дворів і 2 школи. Коли почалася війна, дідусь закінчив 3 класи і не мав більше змоги ходити до школи, гратися з однолітками. Війна забрала дитинство, діти стали дорослішими і відповідальнішими за свою сім’ю. Батька та старшого брата мого дідуся призвали до лав Радянської Армії і він залишився єдиною опорою у родині.
Звісно, в розпал безжальної війни тих, хто вижив, евакуювали в інші села, подалі від фронту. Односельчан евакуювали в хутір «8 березня», що знаходився біля села Княжівка. Дідусь з сім’єю жив в одній з хат на хуторі. Його мама і сестра ходили заробляти і інші села, а дідусь глядів дитину хазяйки за шматок хліба.
В 1943 році дідусь отримав легке поранення(вони разом із товаришем підірвались на міні), але, на щастя, все обійшлось. В цьому ж році село Гусарівка стало вільним.
1949 році працював трактористом, а в 60 – тих вийшов на пенсію.
Зараз дідусь вже старий, але й тепер не сидить без діла. Він пережив в юному віці війну й знає ціну шматочка хліба. Я пишаюся своїм дідусем!
Жанр: ліро-епічна поема. тема: зображення морського походу запорозьких козаків під проводом івана підкови проти турецьких завойовників. ідея: уславлення мужності та героїзму запорожців та івана підкови. головна думка: мужністю та героїзмом здобувається у боротьбі незалежність. художні засоби. епітети: високії могили, козацьке біле тіло, чорна хмара,синє море, чорні уси. порівняння: високії ті могили чорніють, як гори; синє море звірюкою то стогне, то виє; кругом хвилі, як ті гори; не в синопу, а у царгород, хвилі, як ті гори; ні землі, ні неба; персоніфікація: ревіли гармати, лягло спочити тіло, могили говорять, лихо танцювало, журба кружала, серце спочине, море,стогне, виє, грає, серце мліє. метафора: внук косу несе в росу; синє море звірюкою то стогне, то виє; могили з вітрами говорять; свідок слави розмовляє. анафора: "було ", "високії ті ". гіпербола: «чорна хмара з-за лиману небо, сонце криє», «висипали запорожці — лиман човни вкрили», «кругом хвилі, як ті гори: ні землі, ні неба». сталі епітети: «біле тіло», «синє море», «високі могили». контрасти: «було колись — запорожці вміли пановати». «минулося — осталися могили на полі». звертання: «ануте, хлоп'ята», «отамани, панове молодці …», «добре, батьку, отамане»; риторичне звертання: «грай же, море». оклики: «ануте, хлоп'ята, на байдаки! », «море грає – ходім погуляти! », «… поїдем у гості! », «добре, батьку отамане! », «і вам! » риторичні оклики: «грай же, море! », «нехай ворог гине! ». паралелізм: «чорна хмара з-за лиману небо, сонце криє». «висипали запорожці – лиман човни вкрили».
Вы будете смеяться, но всё что связано с Тарасом Шевченко и его «Кобзарём» напрямую связано с одним из методов захвата власти в чужой стране. Я подробно покажу это ниже мне в этом простой и логичный анализ прижизненных и последующих изданий его произведений.Что то странное творится и с «Кобзарём» и с его автором.При жизни Т. Г. Шевченко было несколько изданий «Кобзаря»:— первое, в 1840 году в Санкт-Петербурге, книга насчитывала всего 20 страниц;— второе издание было в 1844 году вместе с поэмой «Гайдамаки», под общим названием «Чигиринский кобзарь», и появилось исключительно потому, что сама по себе поэма «Гайдамаки» изданная в 1841-1842 году, почти не продавалась, а с 1844 года шла в «нагрузку» ко второму изданию «Кобзаря»;— третье издание было уже в 1860 году, уже после возвращения Шевченко из москалей (из солдат), обратно в Питер.Но вот что интересно, ни одно прижизненное издание «Кобзаря» простому человеку посмотреть нереально! Даже фотокопии нормальной нет, что бы можно было посмотреть на каком же всё таки языке писал свои вирши нынешний «классик украинской литературы». Я даже больше скажу, даже посмертные издания «Кобзаря» практически отсутствуют до советского времени, а те что есть – почему то были составлены, отредактированы и переведены (!) во Львове (в то время Львов это не Россия, не Украина, а Австро-Венгрия!)!Хотя прямо о переводе трудов Шевченко не написано, а написано «выверено» по, внимание (!) «оригинальным рукописям Шевченко»!
Війна. Яке страшне слово. Війна – це горе і страх. Війна – це розруха і смерть. Летять роки…Все більше часу віддаляє нас від Великої Перемоги. Все менше залишається людей, які здобули цю Перемогу. І тим дорожче для нас стають спогади ветеранів, дітей , які народились під час війни.
Я розповім про свого дідуся Кондратенко Василя Матвійовича, який під час Великої Вітчизняної війни був дитиною. Коли у 1941 році почалася війна, дідусеві було одинадцять років. З його розповідей я зрозуміла, що під час війни він і всі діти допомагали дорослим, бо свято вірили, що це до перемогти.
Коли у 1941 році до села Гусарівки прийшли німецькі загарбники, вони грабували людей. Діти, жінки, старі ховалися в погребах під час бомбардування. Бо на території села теж проходили бої. За розповідями дідуся, до війни село було досить великим – 1500 дворів і 2 школи. Коли почалася війна, дідусь закінчив 3 класи і не мав більше змоги ходити до школи, гратися з однолітками. Війна забрала дитинство, діти стали дорослішими і відповідальнішими за свою сім’ю. Батька та старшого брата мого дідуся призвали до лав Радянської Армії і він залишився єдиною опорою у родині.
Звісно, в розпал безжальної війни тих, хто вижив, евакуювали в інші села, подалі від фронту. Односельчан евакуювали в хутір «8 березня», що знаходився біля села Княжівка. Дідусь з сім’єю жив в одній з хат на хуторі. Його мама і сестра ходили заробляти і інші села, а дідусь глядів дитину хазяйки за шматок хліба.
В 1943 році дідусь отримав легке поранення(вони разом із товаришем підірвались на міні), але, на щастя, все обійшлось. В цьому ж році село Гусарівка стало вільним.
1949 році працював трактористом, а в 60 – тих вийшов на пенсію.
Зараз дідусь вже старий, але й тепер не сидить без діла. Він пережив в юному віці війну й знає ціну шматочка хліба. Я пишаюся своїм дідусем!
Объяснение: