На основе фольклорного материала Коцюбинский показывает соблюдения гуцулами обычаев, обрядов во время различных праздников, гадания, якобы в борьбе со злыми духами, которые должны помешать хозяйству гуцула и даже его жизни. В произведении описываются обычаи и обряды гуцулов, соблюдение которых обеспечивало благополучие или успех в газдуванни (обход вождем полонины, на которую должны ступить овец зажигания вождем «живого огня», доения молока и добычи будзу (сыра), взращивание скотинки, чтобы «не заболела , чтобы никто не сглазил … », гадание Палагни на Юрия — праздник весны, радости и солнца.
Осознание единства с природой порождало стремление жить богатой духовной жизнью. Природа и любовь раскрыть и развить лучшие стороны человеческой души, которая должна слышать не только мелодию гор, лесов, ручьев и водопадов, но и творить свою музыку. Вот почему всю жизнь гуцула, чаще беспокойное, сопровождает коломийка — один из самых распространенных уснопоетичних жанров на Гуцульщине. Писатель вводит в текст повести и любовную, и бытовую коломыйку, подает их как запев до отдельных эпизодов, вводит в диалоги, вплетает время от времени в свой рассказ.
При встрече с Маричкой Иван играет мелодию неизвестной песни. С его сетевой дудки «… с горы на гору, с поточку в поточок — порх коломийка, такая легкая, прозрачная, что слышно, как от нее за плечами треплют крылышки …»
Ой, прибежала с полонины
Белая овца —
Люблю тебя, красивая, люблю,
Да и твои словечка …
Повесть дает прекрасную возможность убедиться в том, что частушки лучше передавали душевное состояние их создателей.
«Тени забытых предков» М. Коцюбинский заканчивает описанием оригинального погребального обряда, на который собирается молодежь повеселиться. Этот погребальный обычай имеет определенный философский смысл, показывает триумф жизни над смертью, является проявлением мировоззрения народа. Гуцул не хочет долго задумываться над смертью человека, оплакивать умершего.
Заключительная сцена повести изображена в духе народного творчества. Оптимистично заканчивается грустный рассказ о главном герое произведения, которым писатель сумел воскресить образ «забытого предка», показать место мифологии в жизни крестьянина.
Таким образом, фольклорная основа повести дала М. Коцюбинскому возможность нарушить важные философские проблемы: что такое настоящая красота, смысл человеческого бытия, потенциальные возможности народа, высокая мораль.
За основу сюжету поеми «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко взяв один з епізодів так званої Коліївщини – знаменного для історії України повстання, яке виникло у 1768 році. Автор походив саме з тих міст, де і відбувалися ці події, тож мав можливість особисто чути легенди і спогади, пісні і думи про гайдамаків. Ще перед початком роботи над поемою Т. Шевченко вивчив багато історичних документів, складених українськими, польськими і російськими авторами. В результаті цього великому Кобзарю вдалося створити глибокий поетичний твір, в якому реальні історичні події гармонійно поєднані з народним поглядом на ті криваві, жорстокі часи.
Головний герой поеми – наймит у шинкаря Лейби, сирота Ярема Галайда, через сприйняття якого відображені усі події. Єдина для хлопця розрада у його нелегкому житті – це дочка титаря, кохана дівчина Оксана. Вона відповідає Яремі, та обставини складаються так, що особисте щастя закохані можуть здобути лише через боротьбу за щастя свого народу.
Саме в той час гайдамаки піднялися на боротьбу проти конфедератів і Ярема виказав бажання приєднатися до них. Ненависть до загарбників, любов до своєї пригніченої Батьківщини у Яреми приймають ще і особисті риси. Старший одного із загонів конфедератів забрав його Оксану для розваг, а батька дівчини вбили його підлеглі.
Сюжетна лінія кохання Яреми і Оксани розгортається на тлі виразно і яскраво змальованих картин повстання. Багато крові проллється у цій боротьбі, але найбільш символічною у поемі є сцена освячення козаками зброї, яке відбувається у гетьманській столиці – Чигирині.
Під час освячення кобзар співає пісні про гайдамаків та Залізняка, а священик у своїй промові закликає козаків до захисту рідної України:
«Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать!
Починається великий бій проти шляхти:
Горить Сміла, Смілянщина,
Кров'ю підпливає...
Чорним шляхом запалало,
І кров пролилася
Аж у Волинь».
У поемі «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко зберігає вірність історичній правді. Він показує, якою жорстокістю супроводжується народний гнів, а криваві, страшні епізоди у творі ідуть один за одним. І на цьому тлі ліричні відносини Оксани і Яреми допомагають читачам зрозуміти, що народна жорстокість не природна, а викликана довгим знущанням польських конфедератів над людьми. І хоч Ярема та Оксана все ж таки знаходять один одного і навіть вінчаються, але в тих умовах здобути особисте щастя неможливо. Ярема повертається до лав гайдамаків, його весілля з Оксаною закінчується пожарищами, а сама поема – страшною за своєю реальністю картиною: на базарі в Умані стоїть ксьондз з двома хлопчиками, синами одного з ватажків гайдамаки Гонти. Гайдамаки присягалися знищувати католиків, та ксьондз на це каже:
«Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш – заріж і їх:
Вони католики».
І Гонта вбиває своїх синів! Але Т. Шевченко не бачить вини ватажка, не вважає цей вчинок жорстоким, адже перед необхідністю кривавої жертви Гонту поставили обставини, що склалися під час боротьби. Де ж тоді правда, а де кривда? Хто ж винен у всьому тому? Гонта каже:
«Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за нею гину».
Тарас Григорович Шевченко – великий митець поетичного слова, відданий високій справі. Він добре розуміє, що будь-яка народна війна – це завжди вогонь та кров, це загибель правих і винуватих. Тому з усією силою художнього слова великий Кобзар звинувачує тих, хто став причиною страждань українського народу.