Весна, весна! Яка блакить,
який кругом прозор! (П.Тичина)
Травневий день! Який би він не був - спекотний або прохолодний, посушливий або дощовий, сонячний або похмурий - він завжди знайде, чим порадувати душу людини.
Він радує запахом квітучої черемхи, бузку. Радує кольором маргариток і розкішних тюльпанів на клумбі в міському парку і жовтих кульбаб на ближньому пустирі. Радує співом чорних дроздів, горобців і синиць, що піклуються про своє потомство. Радує швидким польотом стрижів і ластівок у високому небі.Воно -небо - чисте і прозоре, воно синє, воно дарує свою синь прозорій воді озера, і легесенькі хмаринки відображаються в ньому. З сяйвом травневого неба може зрівнятися хіба що діамант! Але і він не подарує стільки свіжості, бадьорості, легкості, як травневе небо і травнева річка.
Ось вітер зірвався раптово і гне берези. Хмаринки враз змінилися темними хмарами. Це - гроза! Бог негоди б'є в свій бубон - це травневий грім. Вітер крутиться у вальсі з піднятим пилом, але їх танець перериває дощ. Ось він, життєдайний і благодатний. А після дощу хтось аквареллю намалював семикольорове коромисло. Пройдемо під ним - і запасемося щастям на цілий рік.
...Згадалося, що написала уславлена радянська акторка Людмила Гурченко про своє воєнне дитинство. Війна - це жах, страх за себе та близьких, це тато, що пішов воювати, це злигодні та голод, це намагання за усяку ціну роздобути харчі. Шестирічній дівчинці випало на долю багато такого. Але ця біда не тільки мучить, а й дечому учить. І невідомо, чи стала б Люся Гурченко відомою актрисою, якби не навчилася бути стійкою, витривалою, цілеспрямованою. Її талант до співів, танців, акторства проявився саме тоді, у роки окупації її рідного Харкова. Вона заробляла на прожиток собі і мамі, виступаючи спочатку перед німецькими солдатами за миску каші, а потім - перед пораненими радянськими воїнами у шпиталях. І це були її щасливі моменти воєнного дитинства. І були ще щасливіші моменти: скінчилася війна, повернувся живим її дорогий тато, вони разом виступали у кафе та ресторанчиках... Хіба ж це не щастя? Отже, бувають щасливі моменти і у воєнному дитинстві.
Іван Дідух увібрав у себе характер і мораль свого народу-хлібороба,
його мудрість і почуттєвість. Кожне його слово — як важка сльоза, сповнена
ніжної любові до рідної землі і нестерпного болю через необхідність розлуки
з нею. У камінний хрест — символ його чесного трудного життя, він вкладає
все найдорожче, що мав, а може, й власне серце. Чужина потребує робочих
рук, здоров’я, а рідній землі потрібні ще й людська любов і сердечність.
Образ Івана Дідуха — це образ цілого народу нашого, що хоче власним
трудом заробити собі і своїй родині добробут, заквітчати врожаями рідну
землю, щоб була вона не мачухою, а рідною матір’ю.
Трагедія Дідуха — трагедія всього краю, що несе камінний хрест
нестатків і відчаю. Та кожен емігрант, як і Дідух, знає, що чужа земля —
«далека могила», бо рветься ота невидима пуповина якою український
селянин (та й кожен українець!) з’єднаний зі своєю землею, з краєм, де
народився й виріс. Саме тому треба творити щастя на своїй прабатьківській
землі.