Багато людей замислюються про філософський аспект кохання та його вплив на життя людини. Серед письменників, які завжди є творчими людьми, тема кохання піднімається ще частіше, зазвичай це відбувається в їхніх творах. Не чужа ця тема була і для українських письменників, зокрема, для Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка. У своїх творах «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Маруся» та «Конотопська відьма» автори розглядали питання кохання, як одну з найголовніших. Згідно зі змістом цих творів цілком можна прийти до висновку, що без кохання життя ніяк не можна назвати повноцінним, оскільки воно є лише існуванням.
Якщо розглядати лише зміст, дуже схожими є п’єса «Наталка Полтавка» та повість «Маруся». Там дві молоді дівчини були позбавлені можливості бути разом зі своїми улюбленими хлопцями з тієї причини, що матеріальні обставини розлучали їх. На прикладі двох цих дівчат автори прекрасно показують, що їх життя без коханих перетворилося на справжнє пекло – ніщо не могло їх втішити. Ніяк не можна називати це життям, це є справжнісіньким існуванням, якого ні одній людині побажати не можна. І якщо Наталка таки стала щасливою разом зі своїм Петром, то Маруся так і не дочекалася Василя і померла від туги. Хіба це можна називати життям? Дещо складніше описане питання кохання у творах «Конотопська відьма» та «Енеїда». Як мені здалося, в «Конотопській відьмі» герої були більшою мірою зосереджені на другорядних речах, в їх існуванні місця любові було дуже мало. Більш того, в деяких випадках те, що прийнято називати коханням, було замінено для них чарами Явдохи Зубихи. Все це в остаточному підсумку ні до чого доброго не призвело – практично всі герої цього твору залишилися ні з чим. В «Енеїді» питання кохання досліджено мало, але, на мою думку, там по-справжньому ніхто нікого не любив, а значить, і існування героїв цього твору мало небагато спільного зі справжнім і повноцінним життям.
Автори всіх вищезазначених творів добре розуміли життя і віддавали собі звіт в тому, що без любові час людини на Землі – це не життя, а існування. Я можу повністю погодитися з цією тезою. Крім того, необхідно відзначити, що, незважаючи велику кількість питань, порушених у творах, питанню кохання відведено важливе місце, не помітити це неможливо.
Домашние животные очень ручные, хорошие, любят тебя, и с тобой играть. Ты о них заботишься - кормишь их, выгуливает, они у тебя купаются, твои родители в месте с тобой водят любимцев к ветеринару.
А животные которые живут на улице трутся об мусорные баки, лавки, об грязные и вонючие подъезды. У них вши, глисты, лишай и куча куча всяких заболеваний. О них некто не заботится, лишь некоторые люди их немного подкармливают.
Мне очень сильно жалко животных которые на улице! Ну а своих животных стараюсь не обижать.
Марина Пирожук:- Вітаю всіх!
Перед мікрофоном програма “Перед мікрофоном “Свободи”!
В студії Марина Пирожук.
Сьогодні нашим гостем є відомий український письменник Андрій Курков. До речі, відомий не лише в Україні, а й на Заході.
Пане Курков, вітаю Вас! Дуже дякую, що знайшли час поспілкуватися з нами і з нашими слухачами!
Андрію, Ви взагалі дивовижна людина: росіянин, пишете російською і українською, але вважаєте себе українцем за ментальністю. Відомо, що Ви народилися в Росії.
Як довго Ви, до речі, живете в Україні? Чи не було у Вас колись бажання переїхати на історичну батьківщину?
Андрій Курков: - Я виріс в Києві. Я переїхав з родиною до Києва, коли мені було 3 роки. Тобто, я не тільки за ментальністю, а й, скажу так, за відчуттям власної землі більше українець. Коли я це кажу, то когось це дратує, а когось ні.
Мені на початку 90-их кілька разів пропонували повертатися на історичну батьківщину або переходити писати тільки українською мовою. Але справа в тому, що любити Україну можна і татарською мовою, і єврейською, і угорською. Я думаю, що у нас дуже багато наших співвітчизників люблять Україну своїми рідними мовами.
- Андрію, а як Ви ставитеся до проблеми, якою дуже часто зловживають політики? Мова йде саме про російську мову, про яку Ви щойно згадували, і якою надактивно опікуються окремі політики, які надали їй статус регіональної в певних регіонах не так давно.
До речі, Ви підтримуєте такі дії чиновників зі Сходу і Півдня? Чи справді, на Ваш погляд, російська мова потребує в Україні захисту? Цікаво було б почути від Вас відповідь як від інтелектуала, якого багато людей поважають в Україні.
Андрій Курков: - Треба, мабуть, починати говорити про історію цього питання, починаючи з 90-их років.
У російської мови проблем ніяких не було в Україні. Може, якісь побутові проблеми виникали в російськомовних в деяких ситуаціях, як, наприклад, ситуація дуже трагічна у Львові - вбивство у львівській кав’ярні. Але справжніх проблем ніколи не було.
- Ці побутові ситуації варті того, аби політики робили з цього зброю?
Андрій Курков: - Вони не варті того. Те, що не вибрали якийсь нормальний статус для російської мови на початку незалежності, то теж, звичайно, велика помилка. Бо тоді розмова йшла так, що є мови нацменшин: кримськотатарська, угорська, грецька, болгарська, а російська мова – це не мова нацменшин, тому що не так вже й мало людей нею розмовляють. Тобто, таке зависання статусу дало хліб політикам, яким немає до чого апелювати, вони апелюють до мови.
Я звик давати, скажімо, інтерв’ю українською на телебаченні... Я приходжу на “5 канал”, а мені кажуть: “Ви сьогодні говоріть російською, щоб показати, що в нас все нормально”.
- І Ви пристаєте до таких пропозицій? А якою Вам легше говорити, до речі, Андрію?
Андрій Курков: - Зараз, коли я з Вами розмовляю українською, мені легше українською. Найважче те, коли ти дуже стомлений, переключатися з мови на мову. А говорити однією мовою: або українською, або російською, то питання так не стоїть.
Писати прозу мені легше, звичайно, російською, тому що я її краще відчуваю, відчуваю її на генетичному рівні. А розмовляти мені однаково легко і українською, і російською.
Але я хотів би закінчити свою думку, бо тоді, коли дуже багато моїх знайомих з Харкова, з Дніпропетровська підтримували Помаранчеву революцію, в принципі вони не мали своїх ніяких інтересів в цьому.
На початку чи вже в середині цієї останньої парламентської кампанії почалися знову ці захисти російської мови і дуже неправильна реакція нової помаранчевої влади, на мою думку. Тоді пішли оці декламативні зобов’язання всім.
Остання пропозиція пана Кириленка, віце-прем’єра з гуманітарки, про квотування видань в Україні будь-якої, в тому числі і художньої літератури, російською мовою, щоб їх було мало, а також щоб за це треба було додатково платити, то це, звичайно, вже створює ситуацію, що є елемент утиску.
В цій ситуації виходить так, що якщо мій видавець в Харкові (а в мене книжки виходять і українською, і російською мовами) хоче мене видавати російською мовою, то він має за це окремо сплачувати і купувати квоту. Це ми доходимо до абсурду, який будуть залюбки використовувати будь-які “регіонали”, будь-які захисники російської мови.
- Пане Курков, Ви входите в число тих письменників України, яких знає світ. Таких, як Ви, буквально одиниці. На жаль.
Як Ви самі пояснюєте свій успіх на Заході? Я знаю, що Ваш “Пікнік на льоду” став бестселером у Німеччині. В чому тут таємниця Ваша? Які нові прийоми Ви відкрили західним читачам?
Андрій Курков: - Я не буду аналізувати свою творчість. Для цього є критики.
Що я відкрив? Це я відкрив, мабуть, випадково. Тобто, я розповідав універсальні історії, які змогли зацікавити іноземного читача просто, мабуть, людськими історіями, людськими ситуаціями.
-