На сучасному етапі розвитку фольклористики значну увагу вчені приділяють вивченню регіональних особливостей текстів легенд і переказів. Запропонований у добірці фольклорний матеріал із Центрального, Західного та Східного Поділля дає можливість глибше осмислити українську уснословесну спадщину цього етнографічного регіону і з’ясувати роль народної топонімічної прози у житті подолян, яких упродовж багатьох століть намагалися позбавити національної історичної пам’яті. Цікавою знахідкою фольклорних текстів стали оповідки про місцеві самобутні назви населених пунктів і їх закутків, мікротопоніми, гідроніми тощо. Варто зазначити, що топонімічний спектр прози є найбільше запотребованим серед сучасного населення Поділля і найменш вивчений у фольклористиці. Адже це той пласт культури, який упродовж тривалого часу утримував життєвий досвід природобачення та історію подолян. Основу фольклорних матеріалів складають тексти двох жанрово-тематичних різновидів – топонімічної легенди і топонімічного переказу. Сюжетну канву основної частини записаної прози визначили історичні події, які пов’язані з руйнацією міст і сіл Поділля турками й татарами. Співзвучного, але видозміненого змісту набули прозові твори антропонімічного циклу («Про походження назви села Галайківці», «Походження назви села Будне»). Часто трапляються уснопоетичні тексти, які пояснюють зміст назви через звукове співзвуччя за предметно-географічними ознаками («Авратин», «Бабинці»). Відомості про унікальні фортифікаційні можливості Товтрового кряжу, які були здавна відомі місцевому населенню, стали основою сюжету маловідомої народної легенди «Горигляди». У добірку ввійшли також тексти про історію походження гідронімів Подільського краю. Вони пояснюють етимологію нововіднайдених назв річок, джерел, криниць тощо («Регіна», «Про Іллівську криничку», «Ващукові криниці»). До цієї групи топонімічних легенд і переказів належать фольклорні твори про незвичайні природні об’єкти («Вікно», «Про панову Безодню»). Невіддільною від людського світобачення залишається флора і фауна, відомості про яку відобразилися у значному масиві подільських легенд і переказів. Це оповідки про народні назви гір, скель («Іванова гора», «Про гору Ганусиско», «Скеля кохання»), а також мікротопонімів («Денисів клин», «Коцупеєве поле», «Ковальова долина»).
Згадаймо зі шкільної літератури старших класів драму-феєрію Лесі Українки „Лісова пісня”. Її головний герой Лукаш зі своєю матір’ю та дядьком Левом звели невеличку хатку в лісі. З самого початку його зачаровує краса лісу, і він хоче грати й грати, милуватися природою. А й справді, ліси на Волині дуже гарні і зачарують не лише хлопчину, а будь-кого, хто туди завітає. Лукаш зустрів Мавку і закохався в неї з першого погляду, Адже ж вона й справді красуня. Та, нажаль, не у всьому я можу його підтримати. Розмовляючи з Мавкою вперше, він пестив її, голубив, обіцяв ледь не „Золоті гори”, а в звичайний інший день докоряв їй за те що вона не приносить користі, не працює по господарстві, та ще й мати сварять за неї. Таким чином хлопчина згубив своє кохання у повсякденному клопоті, забувши, що Мавка не звичайна сільська дівчина, яка звикла до роботи, а тендітна лісова істота, що все своє життя проживає граючись та співаючи, у злагоді з природою. Вона звикла радіти усьому: співу пташок, квіту рослин. Лукаш теж любив природу, та під час роботи не зважав на це. Мавка могла знайти в ньому те, чого не звидить звичайна людина, вона побачила його душу, яка співала через сопілку, і покохала його через його спів. Покохала щиро й віддано, одразу й назавжди. Згодом Лукаш почав виробляти таке, що зрозуміти його мені не вдалося: він одружився з Килиною, щоб показати Мавці, вона не „Лісова царівна”, адже Мавка його, щоб Килина більше не приходила до них, бо чуло серце Мавки, що недобра ця жінка. Жив з нелюбою собі жінкою, а потім зник на довгий час. Незрозуміло, чому він перемінив своє ставлення до Мавки, бо казав він їй про свою любов велику, і про те, що люди паруються на все життя, як голуби.
Ads by optAd360 Якби я став на його місце з самого початку твору, то, мабуть, спробував би урівноважити ситуацію одразу. Все ж краще було б не доводити до конфліктних ситуацій. Я допоміг би Мавці пристосуватись до свого ритму життя, дав зрозуміти матері, що я кохаю Мавку і не збираюсь так відступатись. Вона здібна дівчина і може навчитись усього. Найголовніше те, що вона бажає навчитись усього цього повсякденного клопоту. Вона чемна і не свариться, не ображає нікого. А веселішу дівчину ще спробуй знайти. Моральні закони того часу були трохи іншими, та все ж хатка була в лісі, і ніхто не бачив, що у них відбувається. Через деякий час було б весілля, та не з Килиною, а з Мавкою. Я думаю, що далі все пішло б по-іншому: ми зажили б щасливо, разом. Дуба столітнього не зрізали б і при мені, і при дітях і онуках моїх, і далі через покоління зберігали б дуб сього, як символ родинного щастя нашого та поєднання природи і людини, реального і міфічного.
Колискові пісні - ліричні пісенні твори, які виконуються матір'ю (рідше батьком чи іншими членами родини) над колискою дитини для того, щоб її приспати.Це один з найдавніших жанрів народної словесності, що сягає корінням міфологічного періоду творчості. Для того, щоб зрозуміти витоки і генезис жанру, слід проаналізувати його найдавніші зразки доводять, що не лише образно-тематичною структурою, а й інтонаційно-ритмічною будовою вони споріднені із замовляннями. В минулому подібні пісні виконувались не тільки, щоб приспати дитину, а, як і замовляння, привернути до неї або відвернути від неї дію певних духовних сил, оберегти від зла, сприяти її здоров'ю і швидкому ростові.Колискова пісня-це перша пісня,яку чує людина у своєму житті.Найчастіше у колискова використовуються пестливі суфікси.Використовують також милих тварин тому,що вони пухкенькі,гарненькі,миленькі.Колискова пісня привчила мене до лагідності.
