У своїй поемі Т. Шевченко не дуже дотримується історичної правди, бо відомостей про участь Івана Підкови у козацьких морських походах майже не збереглося. А сам Іван, хоча й був деякий час ватажком запорізьких козаків, але потім перебрався до Молдавії і очолив визвольну боротьбу молдавського народу проти місцевих феодалів і турецько-татарських загарбників. Але для Т. Шевченка більш важливим було відтворення в образі славетного отамана найкращих рис українського козацтва, а його реальне існування та ім’я були не такими важливими.
Козаки, які відправлялися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися і з морською стихією, і з турками. Завзяття і мужності їм додавало те, що поруч з ними був їхній отаман, обраний козацькою спільнотою. Цій людині вони повністю довіряли, довіряли навіть своє життя. Їм не важливо було, куди вибиратися, адже їх отаман Іван Підкова «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, змінювали свій маршрут і погоджувалися, коли отаман, наприклад, вирішив відправитися у Цар-град, а не до Синопу. Іван Підкова користувався серед своїх побратимів непохитним авторитетом і для того, щоб віддати наказ, йому достатньо було підняти над головою шапку. Після цього усі човни зупинялися і козаки уважно вислухували свого «батька отамана».
Саме такі отамани потрібні нашому народові й сьогодні. Нам потрібні досвідчені, мудрі, спокійні лідери, які б вели нас до певної мети, а ми б довірливо йшли за ними і знали, що ватажки не помиляться і не зрадять. Але, на жаль, деякі українці забувають про ті славні давні часи, коли наші предки були господарями на своїй землі, тому, мабуть і не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Т. Шевченко прагнув збудити національну свідомість і спонукати людей знайти тих, хто зможе стати справжнім народним лідером.
Повість Вольтера «Простак» закінчилась сумно. Однак Гордон, який до самісінької смерті приятелював з Простаком, стверджував: «Нещастя інколи йде на добре».. . а скільки ще чесних людей на світі можуть сказати: «У нещасті немає нічого доброго! »
Але у «Простакові» стан речей не зображений фатально безвихідним. За Вольтером, позитивний приклад поруч, за ла-Маншем, — у англії, яку так любить Простак.
Для того, щоб пояснити обидві точки зору, ми сьогодні пригадаємо трагічну долю мадемуазель де Сент-ів і гуронця, а також спробуємо зрозуміти сутність полеміки гуронця і Гордона в Бастилії.Перебування Простака в Парижі починається з в’язниці. і не вилізти б йому звідти довіку, якби не.. .
Утім, попередньо треба ще раз відзначити художню майстерність автора. У повісті є «дзеркальна» , перехресна ситуація: гуронець їде до Парижа передусім для того, щоб визволити з монастиря панну Сент-ів, а в результаті вона визволяє його.
Щоб визволити коханого, Сент-ів була вимушена зрадити його. Отже, для того щоб стосовно однієї людини здійснився акт справедливості (щоб Простака звільнили) , треба, щоб стосовно іншої людини здійснився акт несправедливості (панна Сент-ів змушена віддатися вельможі Сен-Пуанжу) . Такий стан справ називається беззаконням.
У Парижі панна де Сент-ів попросила єзуїта влаштувати її до «якоїсь доброї побожниці, яка уберегла б її від спокуси» . Яка їдка іронія Вольтера!
«Побожниця» , жінка, не менш поблажлива, чим єзуїт, висловлювалася ще ясніше:
«Леле, — казала вона, — рідко справи йдуть інакше в цьому дворі, такому ґречному, такому галантному, такому вславленому: найменші й найзвичайніші посади дають часто лише за таку ціну, якої вимагають од вас. Слухайте, ви викликали в мені довіру й приязнь: признаюся вам, що коли б я була така вперта, як ви, мій чоловік не посідав би тої невеличкої посади, з якої живе; він знає це й зовсім не сердиться.. . <...> Ваше становище набагато краще: мова йде про те, щоб повернути вашого чоловіка на світ божий і одружитися з ним; це святий обов’язок, і ви повинні його виконати. <...> Що за лабіринт неправди! Що за країна! »
Що стосується Простака, він «з’явився в Парижі й у війську під іншим іменем» , і в цьому разі зникнення імені можна тлумачити як зникнення тієї людини, яка його носила. Отримавши посаду, яка давала йому засоби для існування, він перестав бути самим собою.
Мабуть, саме через ці реалії французького життя тієї доби «Простака» , на відміну від інших філософських повістей Вольтера, відносять до просвітницького реалізму.
У своїй поемі Т. Шевченко не дуже дотримується історичної правди, бо відомостей про участь Івана Підкови у козацьких морських походах майже не збереглося. А сам Іван, хоча й був деякий час ватажком запорізьких козаків, але потім перебрався до Молдавії і очолив визвольну боротьбу молдавського народу проти місцевих феодалів і турецько-татарських загарбників. Але для Т. Шевченка більш важливим було відтворення в образі славетного отамана найкращих рис українського козацтва, а його реальне існування та ім’я були не такими важливими.
Козаки, які відправлялися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися і з морською стихією, і з турками. Завзяття і мужності їм додавало те, що поруч з ними був їхній отаман, обраний козацькою спільнотою. Цій людині вони повністю довіряли, довіряли навіть своє життя. Їм не важливо було, куди вибиратися, адже їх отаман Іван Підкова «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, змінювали свій маршрут і погоджувалися, коли отаман, наприклад, вирішив відправитися у Цар-град, а не до Синопу. Іван Підкова користувався серед своїх побратимів непохитним авторитетом і для того, щоб віддати наказ, йому достатньо було підняти над головою шапку. Після цього усі човни зупинялися і козаки уважно вислухували свого «батька отамана».
Саме такі отамани потрібні нашому народові й сьогодні. Нам потрібні досвідчені, мудрі, спокійні лідери, які б вели нас до певної мети, а ми б довірливо йшли за ними і знали, що ватажки не помиляться і не зрадять. Але, на жаль, деякі українці забувають про ті славні давні часи, коли наші предки були господарями на своїй землі, тому, мабуть і не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Т. Шевченко прагнув збудити національну свідомість і спонукати людей знайти тих, хто зможе стати справжнім народним лідером.