Объяснение:
У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші.
Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди.
Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві.
“Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.
Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа.
Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор.
Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце ...
Сотни, тысячи лет ледяной панцирь отступал к северу. Бурные талые потоки скатывались к морю, унося слои осадочных пород предшествующих геологических периодов. Формировались донбасские ландшафты, наша изрезанная овражно-балочная система. Прорезались в рельефе русла степных рек, появлялись первые байрачные леса вдоль водотоков.
На северных пределах Донбасса сохранились меловые горы, ровесники динозавров. В центральной части местами обнажились угольные пласты – карбоновый депозит углефицированной органики донбасских тропиков. А в южной части на поверхности проявляются архейские граниты, возраст которых исчисляется миллиардами лет.
У нас сформировалась уникальная по своим свойствам природная зона. Свидетельство тому – наша обширная сеть объектов природно-заповедного фонда. Судите сами: 4 отделения степного заповедника (Хомутовская степь, Каменные могилы, Меловая флора. Кальмиусское), национальный природный парк «Святые горы», 6 региональных ландшафтных парков (Донецкий кряж, Зуевский, Клебан Бык, Краматорский. Меотида, Славянский курорт), 50 заказников, 36 памятников природы, 13 заповедных урочищ.
В верховьях Кальмиуса, на первом правом притоке реки в черте города Донецка расположился Путиловский лес естественного происхождения. Есть версия, подтверждаемая палинологическими исследованиями, что появился тут он 10 тысяч лет назад, после отступления ледника. Степная зона, промышленно нагруженный регион, миллионный город и – реликтовый лес! Это ли не символ уникальной природы Донбасса.
Сегодня бытует ложный стереотип, Донбасс, мол, серый и пыльный, переполненный промотходами и совершенно непривлекателен для гостей. Наша задача — разрушить это заблуждение. У нас уникальная природа, богатейшие черноземы, недра таят несметные богатства. Наша задача также — сберечь их и приумножить.
Объяснение:
Відповідь:
Зазначене речення є цитатою з твору І.Нечуй-Левицького "Кайдашева сім"я". За жанром «Кайдашева сім’я» - це соціально-побутова сатирично-гумористична повість. Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. «Кайдашева сім’я» населена дуже серйозними людьми. Їм не до сміху, оскільки всі вони - учасники великої родинно_побутової війни, якій не видно кінця. Змальовуючи цю «війну», прозаїк раз у раз вдається до гумору. А в наведеній цитаті як яскравий комічний засіб використав змішування стилів - високим епічним стилем описує сцену побутової бійки. Згадаймо піднесений стиль козацьких пісень, балад - "То не грім в степу грохоче, То не хмара світ закрила. То татар велика сила Козаченьків обступила". Війна в родині і те, як описує її автор викликає сміх, але крізь цей сміх пробиваються сльози…
Пояснення:
Добро і зло у повісті Юрія Винничука помінялися місцями: люди стали потворами, а дракон Грицько більше людина, ніж мешканці галицького князівства Люботин, де відбуваються події. Читаючи твір, ми розуміємо, що автор, змальовуючи персонажів, використовує алегорію
Объяснение:
якщо щось не так постараюсь виправити