Коломийки, ще й про школу, задали писати,
Коломийки, коломийки, як же вас складати?
Школа наша дуже гарна, затишна, чистенька,
Це коли стоїть порожня, а з дітьми - гучненька
Дуже люблять школу діти, влітку - особливо
Взимку вже не дуже люблять... ох, любов мінлива
"Математику вивчайте, діти, неодмінно!" -
Каже вчитель, ну а діти ловлять ґав у вікнах
"Не зробив завдання? Двійка! Що, не знаєш? Двійка!"
"Я так вчитися не хочу" - плачеться Марійка
"Якби б нам за гарні знання видавали б колу
Та цукерки - тоді б діти полюбили школу"
Объяснение:
— Поетична зірка Василя Симоненка спалахнула на небосхилі української літератури в 60-х роках минулого століття. Усього 28 років судилося йому прожити, але й за цей невеликий проміжок часу він зумів прогриміти молодим весняним громом, який відлунюватиметься ще багато десятиліть. Адже у творчості «витязя молодої української поезії», як сказав про нього Олесь Гончар, порушено вічні питання, що хвилюють людство,— це любов до своєї землі, самоствердження людини у складному сучасному світі. Заворожує щирість інтимної лірики поета.
Для поезії Василя Симоненка характерні прояви української класичної традиції. Провідним мотивом творчості поета є любов до своєї України, котру він називає матір’ю. Саме синівською розмовою з матір’ю Україною є вірш «Задивляюсь у твої зіниці...». У ньому митець висловлює свою велику любов: «Україно! Ти для мене диво!», і велику тривогу за її долю: «Ще не всі чорти втекли на небо, Ходить їх до біса по землі». «Я українець. Оце і вся моя автобіографія»,— сказав колись Василь Симоненко. І тому він відстоює святе право бути вільним наодинці з Україною тися їй, рідній, щиро зізнатися у своїх найпотаємніших почуттях:
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!..
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.