ответ: Співцем чудової української природи можна назвати Григора Тютюнника. У його творах чимало майстерних описів краєвидів рідної землі. Письменник тонко підмічає стан навколишнього світу. Через описи картин природи митець передає душевні переживання своїх героїв. Не є виключенням і оповідання Григора Тютюнника “Дивак”. Вже з перших рядків цього невеликого твору ми потрапляємо до зимового світу, в якому живе маленький школярик Олесь, за його вчинками і думками починаємо розуміти добрий, лагідний характер хлопчика, його мрійливість , художню уяву.Олесь любить малювати на снігу. Інші діти простують до школи і не помічають, що сніг, наче білий чистий аркуш паперу, на якому можна створити картину оточуючого світу. Олесь не просто йде собі в школу. На цій, ніби й недовгій дорозі, з ним трапляються різноманітні пригоди.Він відкриває для себе чимало цікавого, дослухається до ніжних струн природи.Для передачі почуттів свого героя автор знаходить лаконічні образи, точні слова, за якими розгортаються дивні картини. Для Олеся дятел, що порядкує в бору, не просто звичайна пташка. Він – дроворуб. Бо й справді, чимось схожі ритмічні дятлові поцокування на рухи чоловіка, що рубає дрова. І тріски летять від дерева так само, як від сокири дядька-дроворуба.Достатньо невеликого опису про те, як прислухається хлопчик до звуків, що линуть десь із самого стовбура сосни, коли він підгортає і натоптує чобітком сніг під коріння, щоб зрозуміти: Олесь не тільки милується природою, любить її, він прагне захистити навколишній світ, зберегти дерево, що вмирає.Природа йому віддячує за доброту. Вона розмовляє із хлопчиком, винагороджує його допитливість. Мало в кого з’явиться бажання лежати на холодному льоду та вдивлятися крізь нього у воду. Але тільки не в Олеся. Чи й справді так є, чи тільки йому ввижається підводне царство, але хлопчик бачить крізь товщу льоду дивовижний світ. У ньому карасик стає дядьком, з яким можна привітатися. Щука – це хижа чорна блискавка, яка нищить маленьку рибинку. Олесь не любить зла.Саме тому він з усієї своєї дитячої сили б’є по льоду, щоб врятувати пліточку.
Навіть шкільний дзвоник не може відірвати хлопчину від уявного світу, в якому йому цікаво і затишно. Йому важко сприймати сувору шкільну дійсність, в якій треба малювати нудного перегнійного горщечка. Тому Олесь відстоює своє право на мрію і красу.
З-під його олівця народжується зваблива частинка природи: дятел, якого бачив по дорозі до школи.
Таке тонке відчуття дитиною ніжних струн природи передають в оповіданні й інші художні описи. Для Олесевого допитливого ока синички не літають, а пурхають, горобці – вовтузяться.
Хлопчика називають у селі диваком. Але це тому, що люди не розуміють яскравого неповторного світу, в якому він живе. їм ближчі земні прагматичні бажання. Для дядьків більше важить не стогін вільх, що тривожить душу, а те, що риба в ятір піде.
Дідові Прокопові здається, що він вчить онука правильній житейській мудрості пробиватися вперед: того ліктем штовхнути, того “почтом”. Але у хлопчини інший шлях. Він пізнає життя через природу, намагається зрозуміти її одвічні таємниці.
«Таємне Товариство боягузів, або засіб від переляку № 9» — пригодницька повість сучасної української письменниці Лесі Ворониної. У ній, як і в наших улюблених казках, добро перемагає зло. Але цікаво те, що герої-переможці в ній не відважні богатирі й мужні воїни, а, як не дивно, боягузи. Тема — Людина, яка здолала свій страх, може перемогти наймогутніших ворогів. Навіть Синьоморд — хоча спочатку нашому героєві треба змінитися самому: пройти небезпечні випробування, навчитися миттєво приймати рішення, від яких залежить доля людства. Ідея — не потрібно боятися складних ситуацій, рідні люди не залишать ніколи тебе у біді, потрібно знати своє коріння і й любити своїх рідних. Головна думка — заклик поважати своїх батьків, бабусів і дідусів
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
ответ: Співцем чудової української природи можна назвати Григора Тютюнника. У його творах чимало майстерних описів краєвидів рідної землі. Письменник тонко підмічає стан навколишнього світу. Через описи картин природи митець передає душевні переживання своїх героїв. Не є виключенням і оповідання Григора Тютюнника “Дивак”. Вже з перших рядків цього невеликого твору ми потрапляємо до зимового світу, в якому живе маленький школярик Олесь, за його вчинками і думками починаємо розуміти добрий, лагідний характер хлопчика, його мрійливість , художню уяву.Олесь любить малювати на снігу. Інші діти простують до школи і не помічають, що сніг, наче білий чистий аркуш паперу, на якому можна створити картину оточуючого світу. Олесь не просто йде собі в школу. На цій, ніби й недовгій дорозі, з ним трапляються різноманітні пригоди.Він відкриває для себе чимало цікавого, дослухається до ніжних струн природи.Для передачі почуттів свого героя автор знаходить лаконічні образи, точні слова, за якими розгортаються дивні картини. Для Олеся дятел, що порядкує в бору, не просто звичайна пташка. Він – дроворуб. Бо й справді, чимось схожі ритмічні дятлові поцокування на рухи чоловіка, що рубає дрова. І тріски летять від дерева так само, як від сокири дядька-дроворуба.Достатньо невеликого опису про те, як прислухається хлопчик до звуків, що линуть десь із самого стовбура сосни, коли він підгортає і натоптує чобітком сніг під коріння, щоб зрозуміти: Олесь не тільки милується природою, любить її, він прагне захистити навколишній світ, зберегти дерево, що вмирає.Природа йому віддячує за доброту. Вона розмовляє із хлопчиком, винагороджує його допитливість. Мало в кого з’явиться бажання лежати на холодному льоду та вдивлятися крізь нього у воду. Але тільки не в Олеся. Чи й справді так є, чи тільки йому ввижається підводне царство, але хлопчик бачить крізь товщу льоду дивовижний світ. У ньому карасик стає дядьком, з яким можна привітатися. Щука – це хижа чорна блискавка, яка нищить маленьку рибинку. Олесь не любить зла.Саме тому він з усієї своєї дитячої сили б’є по льоду, щоб врятувати пліточку.
Навіть шкільний дзвоник не може відірвати хлопчину від уявного світу, в якому йому цікаво і затишно. Йому важко сприймати сувору шкільну дійсність, в якій треба малювати нудного перегнійного горщечка. Тому Олесь відстоює своє право на мрію і красу.
З-під його олівця народжується зваблива частинка природи: дятел, якого бачив по дорозі до школи.
Таке тонке відчуття дитиною ніжних струн природи передають в оповіданні й інші художні описи. Для Олесевого допитливого ока синички не літають, а пурхають, горобці – вовтузяться.
Хлопчика називають у селі диваком. Але це тому, що люди не розуміють яскравого неповторного світу, в якому він живе. їм ближчі земні прагматичні бажання. Для дядьків більше важить не стогін вільх, що тривожить душу, а те, що риба в ятір піде.
Дідові Прокопові здається, що він вчить онука правильній житейській мудрості пробиватися вперед: того ліктем штовхнути, того “почтом”. Але у хлопчини інший шлях. Він пізнає життя через природу, намагається зрозуміти її одвічні таємниці.
Для нього це – найвища мудрість.