Цікаві факти про Станіслава Чернілевського Чернівецький Станіслав Болеславович народився 6 липня 1950 року на Вінниччині у селі Жван в багатодітній родині. Дуже рано втратив батька і початкову освіту здобував у школах-інтернатах в Тульчині та Мурованокуриловцях, де проживав та харчувався. Мріяв поступити в Київський університет ім. Т. Шевченка на факультет філології, що йому вдалось зробити. Але закінчити університет він не зміг – був відрахований за український націоналізм та погляди. Тому змушений був закінчити педагогічний інститут у Вінниці та деякий час вчителювати. Потім була невдала спроба поступити до театрального інституту, до якого тяжіла його душа. Але через неправильні погляди та відрахування з Київського університету його не було зараховано до театрального, не дивлячись на те, що Станіслав на відмінно здавав іспити. Щоб якось приблизитись до своєї мрії він влаштовується монтувальником декорацій до Київського театру російської драми ім. Л. Українки Все ж таки доля посміхнулась йому і Станіслав Чернілевський поступив до Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка та отримав професію кінорежисера. Працюючи на кіностудії Довженка, він проявляє себе ще й як поет. За до М. Вінграновського та Д. Павличка видає свою першу збірку «Рушник землі», де було зібрано всі його найкращі поезії. За неї Станіслав Чернілевський отримав премію ім. В. Симоненка у 1988 році. Наразі працює режисером та редактором «Студії 1+1». Відповідає за український дубляж іноземних фільмів та читає лекції у Київському національному університеті театру, кіно та телебачення ім. Карпенка – Карого.
Повість Григора Тютюнника «Климко» переносить читача у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. Головний герой твору Климко це хлопчик, що йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом.
Климко відважно йде дорогами війни, сповненими небезпек, перемагаючи в собі страх, перемагаючи інколи фізичне безсилля та хворобу. За віком він був нашим однолітком, тому так боляче відчуваєш серцем усі його страждання, вражаєшся його витримці і недитячій мудрості. А ще, здається, неначе приміряєш на себе ту важку подорож Климка і вчишся у нього рішучості та милосердю .
Це милосердя беззахисних дітей війни стало головною темою повісті. Автор розповідає про зустріч на базарі Климка та Зульфата зі своєю вчителькою, яка з малою дитиною опинилася в безвиході. З цього часу у друзів з'явилося благородне бажання до й, і вони беруть на свої слабкі плечі усі турботи про Наталю Михайлівну з Олею, стають їх опорою. Саме опікуючись їх життям у першу чергу, вирушає юний герой новели Климко у далеку дорогу.
Климко з шевцем рятує під час облоги на базарі незнайому дівчину від Німеччини, хоч міг розплатитися за це життям. І ми розуміємо, що справжні люди залишаються людьми навіть в екстремальних ситуаціях, виявляючи співчуття й милосердя до інших.
Пізніше ми бачимо Климка під час перебування у тітки Марини, яка виходжувала його в гарячці і хотіла навіть залишити в себе — всиновити. Але хлопчик, хоч йому і подобалося у доброї жінки, не погодився, бо відчував відповідальність за життя дорогих йому людей. Мені здається, що у цьому епізоді дуже виразно показується доброта і самовідданість людської душі моїх співвітчизників-українців.
Та найважливішим, на мій погляд, є заключний епізод новели — повернення Климка з торбиною солі на станцію, до радянському полоненому і смерть хлопчика. Після небезпечної дороги, після важких випробувань, сповнений радістю, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю. І тут підстерегла хлопчика невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих воєнних дорогах багатьох його ровесників. Та навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Забувши про небезпеку, він показує радянському полоненому воїну, куди втікати. Тут і скосила його черга з німецького автомата: «Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль...».
Перед очима ще довго стоїть ця цівочка солі, а серце заповняє безмежна туга і любов до хлопчика з безкорисливою, милосердною і відчайдушною душею, що жила для добра. Любов до всіх дітей війни, які виявляли таке милосердя, яке й дорослим інколи було не до снаги.
