Виходячи із тексту твору, вважаю, що Сомко на очікував на зраду від своїй військових полковників: миргородського, полтавського, зіньковського, а також недооцінив підступність Брюховецького
Пояснення:
Урядовці Московського царства Сомку не довіряли. Царські воєводи, які перебували в Україні, скаржилися царю на цього гетьмана, вважаючи, що він здатний на зраду. Проти Сомка інтригував запорозький кошовий отаман Іван Брюховецький, звинувачуючи його у зв’язках із правобережним гетьманом Павлом Тетерею, який підтримував Річ Посполиту. Вважали, що Сомка можна визнавати гетьманом лише до загальної (чорної) ради, участь у якій би взяли старшини й прості козаки. Це, відповідно, було на руку московітам. Царський уряд Сомка не затверджував і не вважав повноправним гетьманом.
Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському. Батько письменниці, Петро Косач, був освіченою прогресивною людиною, членом Старої Громади, близьким товаришем Михайла Драгоманова. Мати, Ольга Косач, — відома в українській літературі письменниця під псевдонімом Олена Пчілка.Дівчинка виховувалася в культурному українському середовищі, де завжди панував дух національних традицій, піднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспільного досвіду. Змалечку, вражена тяжкою недугою, туберкульозом кісток, дівчина змушена була подовгу лежати прикутою до ліжка. І саме хвороба, і лікування її завдавали нестерпних мук, але мужня дівчинка терпляче зносила страждання.У перерві між нападами болю Леся вчилася, самотужки освоюючи нові й нові предмети. Програму їй складали батьки. Не довіряючи офіційній шкільній, вони розробили свою методику: самі добирали літературу, самі визначали обсяги необхідних знань з тієї чи іншої дисципліни. Іноземних мов Лесю навчили спеціально за для цього вчителі. Це дало змогу їй вільно опанувати французьку, німецьку, англійську мови, не кажучи вже про російську та польську.Окрім того, вона добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську та інші. Маючи за плечима ці знання, геніальна поетеса могла знайомитися з найпередовішими досягненнями світової думки і долучатися до них. Писати дівчина почала ще й не досягнувши десятирічного віку. Вірш «Надія» позначено 1880 роком, а вже через декілька років поетичні публікації, підписані промовистим псевдонімом Леся Українка, почали з’являтися в пресі регулярно. У своїй другій збірці «Думи і мрії», виданій у Львові 1899 року, Леся Українка вмістила дві поеми: «Роберт Брюс, король шотландський» і «Давня казка», які своєю тематичною й ідейною спрямованістю становили певний етап не лише у творчості поетеси. Питання, пов’язані з соціальним та національним визволенням народу, піднімалися з особливою виразністю та гостротою. Леся Українка взагалі відзначалася прихильністю до тем, пов’язаних з давньою історією, з далекими середньовічними часами. Це дозволило їй з більшою волею говорити про речі, які суворо контролювалися цензурою.Хоча де б і в яких умовах не відбувалися події, зображені в її творах, стосувалися вони виключно сучасності. Новоград-Волинський, Луцьк, Ковель, село Колодяжне, в якому з 1882 року стала постійно мешкати сім’я Косачів, — це ті місця, де минали, можливо, найкращі роки життя юної поетеси. Ці місця дали їй найосновніше — відчуття батьківщини, народу, його традицій і віри. Все життя, як дорогоцінний скарб, збирала.Леся твори народної поезії. Тут вона згодом стала вірним творчим побратимом своєму чоловікові — Клименту Васильовичу Квітці, талановитому музикознавцю. У 1894 році родина поетеси поселяється в Києві.
Сучасність – у всіх людей це слово асоціюэться з новими будівлями, проривами у науці і техніці, новомодними пристроями. Вже 21 ст., а чи можна дійсно вважати нас сучасними? Це дивлячись з якого боку подивитися. Ось наприклад я, людина, яка дивиться на все тільки своїми очима, ніколи не ввійду в положення іншого і по справжньому не до йому. Тому, для меня э тільки одна сторона бачіння цього слова. І вона така: ми – зовсім не сучасні люди! Не дивлячись на всі пристрої, вироби, для меня ми завжди залишимося дикунами з середньовіччя, хочя, може ми зараз навіть гірші за них! Так, наша мова продвинулась, кордони країн більш-менш устоялися, немаэ массових війн і погибелі, проте, ми так і не навчилися співчуттю, взаэморозумінню, до "Для нас – любимих", чомусь у меня зразу спливаэ саме такий вислів. Всі роблять все і тільки для себе, ми ніколи не думаэмо про інших, адже "нам повинно дістатися все найкраще", ми "самі найкращі", "ми все можемо". Саме з такими слоганами і по цей день живуть люди на нашій планеті. Живуть егоїстично, лицемірно, скупо, у нас не залишилось ніякого почуття честі і гідності, все собі і тільки собі! Як по меня – це все не ознаки сучасності, а ознаки повільної загибелі останніх гарних та світлих почуттів у людини.
Відповідь:
Виходячи із тексту твору, вважаю, що Сомко на очікував на зраду від своїй військових полковників: миргородського, полтавського, зіньковського, а також недооцінив підступність Брюховецького
Пояснення:
Урядовці Московського царства Сомку не довіряли. Царські воєводи, які перебували в Україні, скаржилися царю на цього гетьмана, вважаючи, що він здатний на зраду. Проти Сомка інтригував запорозький кошовий отаман Іван Брюховецький, звинувачуючи його у зв’язках із правобережним гетьманом Павлом Тетерею, який підтримував Річ Посполиту. Вважали, що Сомка можна визнавати гетьманом лише до загальної (чорної) ради, участь у якій би взяли старшини й прості козаки. Це, відповідно, було на руку московітам. Царський уряд Сомка не затверджував і не вважав повноправним гетьманом.