Творчість видатного українського поета А. Малишка була і завжди буде незвичайно популярною серед наших співвітчизників. Адже мова, тематика, прозорість і простота художніх форм, притаманні поетичним творам митця, близькі не тільки тогочасним читачам, а й нашим сучасникам. Це, мабуть, тому, що А. Малишко у своїх творах порушував важливі загальнолюдські і морально-етичні проблеми сучасності.
Одним з найяскравіших поетичних творів А. Малишка є поезія «Пісня про рушник». Її називають справжнім гімном материнства. Цей величний вірш — спогад, а водночас і сповідь ліричного героя, пройнята синівською вдячністю і материнським теплом. У цьому творі матір подарувала синові вишиваний рушник, який для героя поезії став символом життєвої дороги. На цьому рушнику є «і росяниста доріжка, і зелені луги, й солов’їні гаї». Рушник, подарований герою, й зараз для кожного з нас тісно пов’язаний з образом найдорожчої і найближчої людини — образом рідної матері.
«Рідна мати моя, ти ночей не доспала
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала».
Образ матері у цій поезії став символом любові і чистоти, образом берегині родинного вогнища, яка подарувала кожному з нас життя, яка формувала наші почуття і наш характер, яка робила з нас людину.
Герой «Пісні про рушник» згадує рідну матір з великою теплотою, згадує її довгі безсонні ночі над колискою сина, прагнення прилучити свою дитину до всього людяного і прекрасного, щире бажання бачити свого сина щасливим. У матері з поезії «незрадлива ласкава усмішка», вона вміє жаліти, наставляти і прощати. У неї «засмучені очі», адже вона посилає свого сина у великий світ, відриває рідну дитину від свого серця. Син іде «в дорогу далеку», а попереду у нього і печаль, і смуток, і радість:
«І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов».
«Пісня про рушник» змушує кожного з нас згадати своє дитинство, розставання з батьківською домівкою, переживання матері за долю рідної дитини.
Незвичайна форма цієї поезії з повторами і рефренами робить її дуже схожою на пісенний твір. Тому зробити з вірша неперевершену пісню для відомого українського композитора було не так вже і важко. Пісня вийшла невеликою за розміром і слів про матір в ній зовсім небагато, але її образ, зігрітий синівським почуттям, незвичайно виразний. Ця пісня й сьогодні залишається популярною, й сьогодні звучать слова, які оспівують і возвеличують джерельні чисті почуття до найріднішої у світі людини — матері.
Митько та Сергійко - веселі друзі. Обоє дуже винахідливі та кмітливі. Мають силу волі, терпеливість. Жага до пригод наштовхує їх на неприємності.Та завдяки їхній кмітливості, вони завжди виходять "сухими з води". Люблять дізнаватись багато нового та цікавого. Хлопці дуже сміливі та цілеспрямовані. В деякій мірі Митько не дуже любить читати та навчатись, але завдяки вірній дружбі з Сергійком він все ж таки згоджується на його умови. Сергій ж більш м"який, любить науку та захоплюється нею. Головна причина успішності хлопців - дружність та кмітливість.
Кохання — основа життя. Це почуття, яке дарує людині віру в себе, надію на щасливе майбутнє, сили для подолання будь-яких перешкод. Саме таким було почуття Остапа та Соломії. Та, як кажуть, хто не кохає, той і горя не знає.
Із самого початку твору автор примушує нас співчувати головним героям, захоплюватися ними. Остап і Соломія щиро кохають одне одного, але щастя не мають, бо бездушний лях спочатку розлучив їх, а потім погрожував хлопцеві позбавленням життя. Розлука з коханим завдавала болю дівчині, але вона розуміла, що лишатися йому не можна. І коли Остап втікає із рідного села у пошуках волі, Соломія вирушає за ним, за своєю долею. Не могла вона, вольова, мужня жінка, занапастити себе, приректи на довічне життя з нелюбом. Обираючи між сімейним і панським рабством та невідомістю вона, як справжня оптимістка, обирає останнє. Заради коханого Соломія «вбралася у штани та ладна мандрувати хоч на край світу», навіть кіс своїх не пошкодувала.
Її рішення спочатку злякало Остапа, але закохане серце юнака сповнилось надією і пліч-о-пліч вони помандрували на пошуки волі та щастя.
Яким же був цей шлях? З першими труднощами Остап і Соломія зустрілися під час переправи через Дунай. Чекаючи перевозу, вони, як і десятки інших втікачів, стоять у воді: «Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділися ноги». Але дівчина терпляче зносить всі злигодні, вона не скаржиться, бо «чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі»… Цього разу переправитися не вдалось, та молоді люди не зневірилися, вони вперто йшли до своєї мети. Працювали до нестями, будуючи пліт. І, нарешті, під покривом ночі Остап і Соломія залишають рідну землю, яка в одну мить стала для них чужою. Всі їхні думки, сподівання нарешті, здавалося б, здійснилися. Та гримнув постріл… Невже це кінець? Невже цей козак одним пострілом убив їхнє щастя? Ні, Соломія не розгубилася, вона не віддасть свого коханого в руки смерті. У темряві дівчина намагається перев’язати рану Остапові, а потім тягне його, напівсвідомого, за плавні. Жіноча любов, материнська турбота надавали Соломії сили у пошуках шляху до порятунку. Її наполегливість врятувала життя їм обом.
Поки поранений Остап одужував, дівчина невтомно працювала, щоб заробити на проживання. Та доля не була милосердною до них і знову послала випробовування. Турецькі жовніри разом з циганами, які вчинили розбій, полонили й Остапа. І знову вірна подруга намагається врятувати свого безталанного коханого. Вона продає свій одяг, купує пістолі, підмовляє Івана Котигорошка до й звільнити Остапа. Дівчина розуміє всю небезпеку її задуму, та життя в чужій країні без коханої людини було б гіршим за смерть. Тому, ні миті не сумніваючись, Соломія разом з вірним товаришем пливе на порятунок в’язня.
І знову постріл. Дівчина у воді, вона напружує всі сили, щоб дістатися до берега, бо «там так гарно, там сяє сонце, там земля, там небо синє, там радість, життя». Втрачаючи сили, останнє, що чує Соломія, — поклик її душі: «Остапе!» А у відповідь серце промовляє: «Соломія». Правду говорять люди: «До біди доріг багато, а од біди і стежки немає».
Протягом всього твору ми захоплюємося Соломією, її нежіночою мужністю та відвагою, здатністю на самопожертву, самовідданістю та вірністю. І хоча почуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж ми розуміємо, що він щиро кохав Соломію. Коли він, безпомічний, лежав у плавнях, лякала його не смерть, а те, що він не зможе «обняти кохану». Кохання було єдиною світлою плямою у житті Остапа Мандрики, і вірність йому він зберіг до кінця життя.
Творчість видатного українського поета А. Малишка була і завжди буде незвичайно популярною серед наших співвітчизників. Адже мова, тематика, прозорість і простота художніх форм, притаманні поетичним творам митця, близькі не тільки тогочасним читачам, а й нашим сучасникам. Це, мабуть, тому, що А. Малишко у своїх творах порушував важливі загальнолюдські і морально-етичні проблеми сучасності.
Одним з найяскравіших поетичних творів А. Малишка є поезія «Пісня про рушник». Її називають справжнім гімном материнства. Цей величний вірш — спогад, а водночас і сповідь ліричного героя, пройнята синівською вдячністю і материнським теплом. У цьому творі матір подарувала синові вишиваний рушник, який для героя поезії став символом життєвої дороги. На цьому рушнику є «і росяниста доріжка, і зелені луги, й солов’їні гаї». Рушник, подарований герою, й зараз для кожного з нас тісно пов’язаний з образом найдорожчої і найближчої людини — образом рідної матері.
«Рідна мати моя, ти ночей не доспала
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала».
Образ матері у цій поезії став символом любові і чистоти, образом берегині родинного вогнища, яка подарувала кожному з нас життя, яка формувала наші почуття і наш характер, яка робила з нас людину.
Герой «Пісні про рушник» згадує рідну матір з великою теплотою, згадує її довгі безсонні ночі над колискою сина, прагнення прилучити свою дитину до всього людяного і прекрасного, щире бажання бачити свого сина щасливим. У матері з поезії «незрадлива ласкава усмішка», вона вміє жаліти, наставляти і прощати. У неї «засмучені очі», адже вона посилає свого сина у великий світ, відриває рідну дитину від свого серця. Син іде «в дорогу далеку», а попереду у нього і печаль, і смуток, і радість:
«І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов».
«Пісня про рушник» змушує кожного з нас згадати своє дитинство, розставання з батьківською домівкою, переживання матері за долю рідної дитини.
Незвичайна форма цієї поезії з повторами і рефренами робить її дуже схожою на пісенний твір. Тому зробити з вірша неперевершену пісню для відомого українського композитора було не так вже і важко. Пісня вийшла невеликою за розміром і слів про матір в ній зовсім небагато, але її образ, зігрітий синівським почуттям, незвичайно виразний. Ця пісня й сьогодні залишається популярною, й сьогодні звучать слова, які оспівують і возвеличують джерельні чисті почуття до найріднішої у світі людини — матері.