а дитина любить бігати, стрибати, грати в активні ігри на свіжому повітрі. Рух викликає захват, дарує задоволення. Але сучасний б життя, приводить до того, що виростаючи, дитина усе менше й менше рухається. Чим займається сучасна людина більшу частину свого життя? Учиться або працює, і в основному, робить він це сидячи
Провівши більшу частину дня в класі або в офісі, де немає необхідності додавати багато фізичних зусиль, відпочиває в будинку на дивані або за комп’ютером. Такий б життя, що виключає спортивні навантаження, приводить до того, що м’яза атрофіруються, постава псується, людина відчуває утому. З роками це буде тільки збільшуватися
Сьогодні люди все частіше сподіваються зберегти здоров’я завдяки сучасним лікам і медичним технологіям. Звичайно, досягнення в сфері медицини незаперечні, але часто навіть вони не мають сил повністю відновити здоров’я людини, що веде не правильний б життя, що халатно ставиться до власного організму. Але ж саме від життя залежить самопочуття й збереження активності людини на довгі роки
Існує безліч теорій і наукових досліджень про те, який б життя найбільше сприятливо позначається на стані організму людини. Незважаючи на деякі розходження, у всіх однакова основа. І це – правильне харчування й спорт. Науково доведеним фактом є те, що людина для збереження й зміцнення здоров’я повинна неодмінно займатися спортом. А якщо хтось не згодний із цим твердженням, то легко можна довести, що це саме так.
Для цього досить зрівняти людей ведучих малорухомий б життя з активними, що займаються спортом. Навіть на перший погляд, порівняння безсумнівно буде на користь аматорів спорту. У них гарна постава, гнучке тіло й упевнені рухи. До того ж люди які займаються провідним активним життя, мають міцний імунітет і здорове серце. І що немаловажно, заняття спортом зміцнюють характер і загартовують дух. Допомагають стати цілеспрямованими, вчать організованості. Як говорив великий російський письменник Л. Н.Толстой, обов’язково треба струшувати себе фізично для того, щоб бути здоровим морально.
Таким чином, заняття спортом потрібні кожній людині, що хоче залишатися здоровим, стати спритним, сильним, витривалим, навчитися переборювати труднощі. Любов до спорту повинна виховуватися з дитинства й розвиватися в кожній родині, допомагаючи залишатися здоровим і активним у кожному віці.
Объяснение:
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза