Головний герой оповідання — білий кінь Шептало, який працює на одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу, і терпляче зносить удари батогом від конюха Степана та хлопця-підпаска. Шептало згадує, як колись його, молодого й гордого, «зломили», осідлали люди, примусивши працювати на себе.
Колись давно природний розум підказав йому, що треба лише вдавати «покірного і роботящого» і що «розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки»
І ось одного разу, обурений брутальністю конюха і підпаска, Шептало «як ніколи досі, відчув свою неволю» і вирвався з чіпких рук хлопця. До пізньої ночі бігав кінь по лугах і яругах, насолоджуючись волею, яка «пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна». Ще ніколи не бігалось йому так легко. Стомившись, він упав на спину і качався по м’який траві, подався до річки — попив води і скупався. Стоячи у воді, він «побачив у водянім дзеркалі себе — незвично білого, аж до щему в очах». Гірка правда відкрилася Шепталові. Це тепер, змивши із себе пил і бруд, він знову став білим красенем, а там, у стайні, був «бруднувато-сірим, попелястим» і звичайним, як усі.
Білий кінь Шептало — це алегорія. У цьому образі автор зображує непересічну людину, яка не хоче приймати рабську долю, бути «як усі», опирається «сірій» буденності, але зазнає поразки у цій боротьбі. Письменник хотів показати, як під впливом повсякденного життя і суспільних умов яскрава, але слабка людська особистість втрачає, індивідуальність, зраджує свої мрії, пристосовується до оточення. Вона усе життя перебуває у стані внутрішнього роздвоєння, суперечки між розумом і серцем. Це якнайкраще доводять останні рядки оповідання. Білий кінь, повернувшись додому, не зміг потрапити на подвір’я, що для нього вже було зачинене, і тоді він «скільки зміг, просунув голову між двох жердин та й собі задрімав…»
Родичі, рід, народ... Всі ми з цих слів, бо ми — українці. Ми одного роду, і створила природа цей рід щирим серцем, щирим душею, розважливим, терплячим, дружелюбним і мирним у ставленні до інших народів, із працелюбними руками. Ми ніколи не були забродами, завойовниками, наші руки не осквернив загарбницький меч, наша совість не заплямована пожежами, руїнами, чиїмись сльозами, пригніченням людської гідності, смертю. Якщо й брали до рук зброю, то лише для того, щоб захищати свій рідний край.
Ми великий народ, але ніколи цим не хизувалися і завжди поважали чужу волю й незалежність, ніколи не ступали за чужий поріг незваними гостями. Якби-то так ставилися і до нас. Якби-то...
Чи є ще у світі такий великий і стражденний народ? Вся наша історія — це постійна присутність у нашому домі незваних гостей-грабіжників: половців, печенігів, татарів, німців, турків, поляків, сильного північного сусіда.
Древній, обікрадений народе!
Над тобою в розбій.
Всі хотіли запрягти в ярмо і поганяли нагайкою тебе, мій народе, на твоїй же неосяжній і родючій землі. Але "то не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ше степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги..."
Вільний дух народу постійно тлів під попелом неволі, а коли вже було зовсім несила терпіти, спалахувало полум'я непокори і помсти. Горіло воно в часи Коліївщини, на Запорозькій Січі, під Берестечком, Пиловцями, Корсунем, Жовтими Водами.
Тебе, мій народе, постійно зневажали сильніші за тебе, знущалися, мордували, катували, хотіли вирвати язик — твою мову. Тебе взагалі не хотіли помічати, глумливо називаючи твоїх синів і дочок зневажливим і принизливим словом "малороси". Триста з лишком літ конав ти, рідний мій народе, в кайданах. І багато твоїх дітей продалися, хто за що: за горілку, за чин, а хто, щоб просто вижити.
Та були в тебе славні сини, хто не хотів бути рабом, не вмів і не хотів цілувати чийсь чобіт, не вмів стояти на колінах з покірно похиленою головою, чиїм девізом були слова:
Прокляття, хто муки Вітчизни забуде!
Хай проклят, хто жив, як осот!
Зітрем в порох нечисть — щасливими будем!
Не раб український народ!