Історія України має багато трагічних сторінок, але найбільшою для нашого народу стала ліквідація Гетьманщини й перетворення вільного селянина на безправного кріпака. Дуже часто кріпосниками ставали давні вороги українців — польські пани та підпанки, яким російські самодержці роздавали родючі землі своєї Малоросії. Саме так з’явився в Пісках пан Польський. Уперше прибувши в Піски, що подарувала йому цариця, і відчувши опір вільних людей, новоспечений володар зрозумів, що громада добровільно не вставить свою шию в ярмо, що «волів» потрібно гарненько призвичаїти, щоб самі простягали шию та слухняно виконували волю господаря. І на другий день генерал привів «москалів», котрі швиденько прикладами гвинтівок заспокоїли непокірних. З того все й почалося… Пан вдається й до мерзенного обману піщан, що братиме з них тільки невелику плату за користування «його» землею. І зрештою вільні колись селяни стали панськими. Уперше біда затесалась у село у вигляді царського генерала, а згодом з’явилась разом із удовою-генеральшою та її синочками. Тепер піщани зрозуміли, що пропали навіки. Кріпосники за короткий час так запрягли «волів» у ярмо, що тепер уже можна було тішитися й насолоджуватися життям щодня. Селяни ходили на панщину по чотири-п’ять днів на тиждень, а крім того, «зносили у двір курей, гусей, яйця». Було з чого панам бенкетувати. Генеральша навіть не спілкувалася зі своїми годувальниками-кріпаками, усе йшло через прикажчиків, її мозок працював тільки над вигадуванням страшних, принизливих покарань своїм дворовим. Навіть серце генеральші грілося не біля дітей та онуків. Свою любов вона віддала котам. А тим, хто вичісував тих котів, Стелив їм постіль, доводилось гірко. Так, наприклад, за наказом генеральші люто катують веселу дівчину Уляну. Дівчині доводиться прилюдно цілий день мазати панські кухні з мертвим кошеням на шиї, якого вона ненароком придушила. Зовсім зубожіло село, коли осів на батьківщині Василь Семенович Польський. При ньому кріпаки вимушені були працювати на панщині вже шість днів на тиждень. На відміну від генеральші, Василь Семенович спілкувався із своїми кріпаками. Ще підлітком скуб ровесників за чуба, юнаком цінував красу молодих кріпачок. На мою думку, пани-кріпосники були не хазяїнами, а хижими експлуататорами. Вони не дбали про землю, про тих, хто на ній працює. З року в рік земля виснажувалася, урожаї падали, село убожіло, морально розкладалося. Пияцтво, злодійство стали звичайними явищами серед кріпаків. Я вважаю, що сила критичного реалізму Панаса Мирного полягає саме в тому, що він у яскравих художніх образах розкрив антинародну сутність кріпосництва, показав справжній зміст царських реформ, правдиво відтворив пагубність і розтлінність впливу залишків кріпосного права в пореформену добу. Отже, Панас Мирний стоїть у перших рядах борців проти поміщицько-кріпосницької неволі, його твори на цю тему становлять нову сторінку в розвитку українського критичного реалізму.
Один iз найвiдомiших творiв Iвана Франка названий за iм'ям його головного героя Захара Беркута, який постає перед нами втiленням совiстi та розуму тухольськоï громади часiв монголо-татарськоï навали на Карпатську Русь. Сивий дев'яностолiтнiй старець, "мов стародавнiй дуб-велетень", "поважний поставою, строгий лицем, багатий досвiдом життя i знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давнiх патрiархiï), батькiв i провiдникiв цiлого народу, про яких говорять нам тисячолiтнi пiснi та перекази". Тому тухольцi неспроста обрали його ватажком, довiривши своє життя i безпеку мудрому досвiду голови старiйшин. Вони знали, що громада для Захара Беркута була всiм: i його свiтом, i метою його життя. Вiн вiддає рiдним односельцям своï знання, сили i здоров'я, бо вiдчуває за них власну вiдповiдальнiсть. Для тухольськоï громади вiн - i садiвник, i пасiчник, i лiкар, i розумний порадник, i чесний суддя, i дбайливий батько, i вожак, i далекоглядний пророк. Навiть у страшний час особистих випробувань Захар надає перевагу громадським iнтересам. Його батькiвське серце ридає над долею рiдного сина-кайданника, а розум захисника громади диктує iнше, тому вiн рiшуче вiдкидає думку цiною вигоди для ворога повернути синовi волю.
Мене дуже вразила глибока мудрiсть Захара Беркута, що, здається, увiбрала в себе риси народноï мудростi украïнцiв. Глибоко розумiючи небезпеку для Карпатськоï Русi, вiн радить навколишнiм сусiдам скинути "з себе тi пута" i стати на смертельну боротьбу проти ворога. Його розсудливiсть допомагає громадi перемогти завойовникiв i врятувати своє життя пiд час боротьби з ними.
Постать Беркута у цей перiод нагадує менi казкових героïв, якими сповнена украïнська народна творчiсть. Мужнiй, сильний i мудрий, вiн не знає спокою, поки односельцi перебувають у страшнiй небезпецi. Здається, вiн навiть забуває про себе, про особисте життя, вся його воля i мужнiсть скерованi на до громадi.
Жодного разу вiн не покривив душею, бо чеснiсть i поряднiсть є основою його вчинкiв. Якщо в мирному життi старий Беркут виступає справедливим суддею, то у лихi часи небезпеки i боротьби ця чеснiсть допомагає йому гiдно витримати випробування, породженi безжалiсною монголо-татарською навалою. Найбiльше менi хотiлося б видiлити ту далекогляднiсть Захара, без якоï, мабуть, не було перемоги тухольцiв. Готуючи оборону рiдноï землi, мудрий голова старiйшин передбачає, що недобитий ворог принесе страждання iншим, i заклинає до єдностi всiх сусiдiв, аби знищити нападникiв. Саме ця iдея єдностi i патрiотизму стає головною у повiстi. I ця iдея була спрямована I. Франком не тiльки в сучасне, але й у майбутнє. Проникаючи крiзь завiсу вiкiв, мудрий Захар Беркут провiщав грядущим поколiнням: "Щаслив, кому судилося жити в тi днi! Се будуть гарнi днi, днi веснянi, днi вiдродження народного! " Менi хочеться вклонитися мудрому Беркуту та його словам. Бо його життя - це приклад для нас, а пророцтво своє вiн залишив i нам. Саме до своïх нащадкiв, до нас, вiн звертався у своïх мрiях, на нас покладав своï найкращi сподiвання. ось беркут
Стелив їм постіль, доводилось гірко. Так, наприклад, за наказом генеральші люто катують веселу дівчину Уляну. Дівчині доводиться прилюдно цілий день мазати панські кухні з мертвим кошеням на шиї, якого вона ненароком придушила. Зовсім зубожіло село, коли осів на батьківщині Василь Семенович Польський. При ньому кріпаки вимушені були працювати на панщині вже шість днів на тиждень. На відміну від генеральші, Василь Семенович спілкувався із своїми кріпаками. Ще підлітком скуб ровесників за чуба, юнаком цінував красу молодих кріпачок. На мою думку, пани-кріпосники були не хазяїнами, а хижими експлуататорами. Вони не дбали про землю, про тих, хто на ній працює. З року в рік земля виснажувалася, урожаї падали, село убожіло, морально розкладалося. Пияцтво, злодійство стали звичайними явищами серед кріпаків. Я вважаю, що сила критичного реалізму Панаса Мирного полягає саме в тому, що він у яскравих художніх образах розкрив антинародну сутність кріпосництва, показав справжній зміст царських реформ, правдиво відтворив пагубність і розтлінність впливу залишків кріпосного права в пореформену добу. Отже, Панас Мирний стоїть у перших рядах борців проти поміщицько-кріпосницької неволі, його твори на цю тему становлять нову сторінку в розвитку українського критичного реалізму.