На чужом горе счастья не построишь. Люди представляют счастье по-разному. Для кого-то это успех в делах и богатство, для кого-то - счастливая семья, для кого-то - возможность свободного творчества.
И пути к счастью у всех разные. Кто-то терпеливо ждет, когда оно придет (судьба и за печкой найдет), а кто-то пытается ускорить его приход, борется за него.
Иногда кажется, что кто-то или что-то заслоняет тебе путь к счастью. Это может быть ученик, лучше тебя изучил материал, и его теперь посылают на какую олимпиаду вместо тебя. Может, твой коллега, который работает лучше, поэтому достигает больших успехов и поэтому имеет большее количество денег. А может, девушка, которую любит твой любимый парень.
И тогда бывает, что думаешь: вот, если бы не она ... И возникает коварная мысль: я тоже симпатичная, умная, я ничем не хуже нее, так почему он любит ее? Так не должно быть! И девушка начинает борьбу с соперницей за счастье любимого. Может случиться, побеждает. Но вот во надолго ли и нужен парень, «полученный» таким путем? Ведь девушка получит желаемое цене горьких слез и горя соперницы, следовательно, одной несчастным человеком в мире становится больше. Кроме того, теперь она врага. Да и нужен парень, который бежал в другой при первой же возможности? Может, так же он поступит и с тобой?
Конечно, счастье хочется всем. Но надо помнить очень, на мой взгляд вещь: на чужом горе счастья не построишь. Все слезы людей, которым ты причинил какое-то бедствие, за определенное время вернутся к тебе.
Из счастье каждого отдельного человека состоит, по моему мнению, счастье всей планеты. Поэтому если мы хотим счастья не только для себя, не забывайте и о других людях. Они имеют право быть счастливыми.
Объяснение:
у філософії є дві головні категорії — дух та матерія. Філософи по-різному ставляться до цих категорій. Ті, що вважають дух причиною появи світу, називаються ідеалістами. Ті, що беруть за основу матерію, відповідно, матеріалісти. Обидві сторони гідні одна одної, бо ні перші, ні другі не можуть довести свою ідею. Тобто довести так переконливо, щоб повірила інша сторона.
Думаю, джерелом не однієї теорії ідеалістів можна вважати Біблію. Та, як відомо, Біблія надихала на творчу працю не тільки філософів та богословів. І сьогодні у літературному світі вважається престижним знати Книгу Книг і вміти посилатися на неї. Булгаков, наприклад, мав Євангеліє, написане чи то давньогрецькою, чи ще якоюсь із давніх мов.
Обробка біблійного сюжету — не така вже й проста справа, якщо за неї грамотно узятись. Дуже багато залежить від трактування фактів, трактування легенд… Біблія і до сьогоднішнього дня залишається вкрай загадковою книгою. Є така дивна теорія: збагнути всі таємниці Біблії здатна тільки по-голубиному чиста душа, тобто душа, до якої не мають доступу погані почуття — страх, гнів, гордість, жадоба. Душа, яка натомість сповнена любові та співчуття. Це, якщо я не помиляюся, хрестоматійне визначення душі християнської.
Але реальні людські душі не стерильні, вони обтяжені матерією, яка постійно хоче їсти, пити, спати. Люди піклуються про своє матеріальне тіло, часто занадто піклуються. Вони бояться й гніваються (іноді із неусвідомлюваним задоволенням). І вибудовують часто-густо таку собі непроникну стіну між собою і ближнім, особливо якщо той здатен вивести їх із повсякденного мороку й сліпоти. Така вже іронія. Але для кого ж тоді Біблію писали? І не тільки Біблію, а й безліч інших добрих і чистих книжок?
І сьогодні поема «Мойсей» Івана Франка багатьом здається, м’яко кажучи, неактуальною, несучасною, нецікавою для тих, хто втомився від постійних політичних «баталій» у реальному житті. Так, політикн у Франка завжди було багато, це його коник. Але що ми побачимо, коли з рівня політики та ораторського мистецтва піднесемось до рівня людських стосунків?
Коли піднесемось до рівня Мойсеевої душі та побачимо, як їй боляче… «Обгорнула мене самота. Як те море безкрає, І мій дух, мов вітрило, її Подих в себе вбирає». Самота, самотність. Те, що зазвичай переслідує генїїв, митців та пророків тоді, коли їх не переслідує юрба з камінням за пазухою. Утім, вони й в останньому разі залишаються самотніми. Мойсей і не хоче протистояти цій юрбі, але інакше не буде. Вони ніби уособлюють ту філософську суперечку: він їм про духовну силу «Гебрейського» народу, а вони йому про кіз та м’ясо на обід. Якщо весь народ дозволив собі зневіритися й ліниво стояти табором у мертвій пустелі, хто зрушить його з місця? у такому народі Мойсеєві не гріх було б і розчаруватись, якби не заповіт Єгови. І якби не те, що важливіше навіть за веління Господа. Безмежна любов самого Мойсея до Ізраїльського народу.
«Хто здобуде всі скарби землі І над все їх полюбить. Той і сам стане їхнім рабом, Скарби духа загубить», — каже Мойсей.
«Хто вас хлібом накормить, той враз З хлібом піде до гною; Та хто духа накормить у вас. Той зіллється зо мною», — вторить йому Бог.
Що ж не так? Чому всі не послухались і не рушили стройовим кроком уперед, у долину йор дана? Бо всі думають, що годі слухати божевільного старця. Але залишились іще люди, які все-таки його послухали. Хто це? Це діти.
І це є ще одним підтвердженням дивної теорії про чисті душі. Кому легше повірити у таїнство Господньої волі? Дітям, бо таємниця їх притягує до себе понад усе в світі. Дорослих таємниці лякають, дорослі дуже не люблять тих, хто знає більше за них самих. А діти навпаки тягнуться до таких людей, бо насправді перебувають із ними в одній духовній площині. От і Мойсея діти дуже любили. Слухали його із захватом і вірили йому.
І Мойсей завжди ставав на один рівень із ними. Взагалі, коли розмовляєш з дитиною, не варто тримати зверхній тон. Іноді вони ставлять такі питання, що тільки й думаєш, як би втриматись на їхньому рівні й не видатись фальшивим. Коли розмовляєш із дитиною, то дивишся їй у вічі. Це ознака довіри, ознака того, що між вами зародилася якась таємниця, відома тільки вам двом.
На мою думку, діти в поемі Франка символізують молодий український народ, його непробуджену й чисту душу. Тільки з дітьми Мойсей розмовляє нарівні. А дорослих усовіщує, як вередливих і зіпсованих дітей.
Але ж він любить їх усіх! І вони його люблять! Чого людина боялася понад усе? Не смерті, боялася вона прокльону, а найбільше — прокльону батьківського. Євреї нарікають на Мойсея, проте, напевно, люблять його і мають за рідного батька. Хотілося б у це вірити. І він їх любить незгасаючою любов’ю, незважаючи на різницю духовних рівнів. Ця різниця робить любов болючішою, створює для неї перешкоди, але водноч