Однією з широковідомих жанрових форм поезії є послання, тобто віршований лист, звернення до конкретного адресата з проханням, побажанням чи напучуванням. А. Малишко наповнює його новим змістом, бо в “Листі до гречки” пише про звичайні речі і поняття, але в осмисленні їх піднімається до одвічних проблем людського буття. Загалом для поета характерне особливе ставлення до природи й усього живого: вони не просто захоплюють його своєю красою, а виступають мірилом людяності і моральності. Предмети і речі навколишнього світу А. Малишко персоніфікує, оживляє, як, наприклад, у поезії “Соняшник”:
Ото й всього, що вінчик, як в месії,
Але і той повернутий до нас.
Він півземлі насінням пересіяв,
А півземлі лишив ще про запас.
І, навпаки, ліричний герой поета перевтілюється в явища природи (“Я волошка, споконвік волошка...”, “Я — камінь. Я зростати хочу...”, “Я — небо. Я — полонище віків...”, “Я — корчуватий без. Я — фіолет рай-дерева...”). Так автор утверджує свій погляд на світ природи і світ людей, вибудовує власну модель натурфілософії, у якій мають панувати гармонійні відносини між усім сущим на землі, незаплямовані суспільною практикою людини, досягненнями науково-технічного прогресу.
У поезії “Лист до гречки” трохи інша тональність. Ліричний герой згадує про “мотори над полем рясним”, які “врізаються у майбутнє”. Це єдина деталь зі світу техніки, далі йдеться про буденні поняття сільського буття — гречку, бджоли, росу, бо вони оточували ліричного героя в дитинстві, творячи особливу ауру, атмосферу радості, тепла, добра. Щоб передати настрій зігрітих материнською ласкою дитячих років, поет використовує відповідні тропи. Це й метафори (“бджоли колихаються на вітрах”, “бронза літа”), й епітети (“килими білосніжні і медвянисті”, “тоненькі шершаві бджоли”, “весняна легенька пряжа”, “марево тепле”, “сизі ранки”, “бурштинові дзвоники”). З безмежним почуттям любові передаються спогади про дитинство, що підтверджується відповідним добором слів — “бджоли тчуть пряжу в мареві теплім”, “затишок снів”, “очі дитячі налиті росяною, живодайною, гречаною добротою”.
Ця ідилічна картина-спогад переривається гіркими згадками про голод, війну і знову про гречку, яка у важкі часи рятувала людей, бо “годувала кашею, замість хліба і молока”. Змінюється і настрій цього уривка: скупо, одним-двома тропами А. Малишко малює біль і горе цілого покоління своїх сучасників.
Закінчення поезії — урочисто-пафосне звернення до гречки, у якому тісно переплетено долю ліричного героя з долею його вітчизни, її історією, сучасним і минулим:
Дочко моїх гречкосіїв,
Сестро Дніпра і плуга,
Через вік твої білі вершечки
Нахиляються в очі мої!
Автор проникливо поетизує непримітну сільськогосподарську культуру, яка для загалу асоціюється з гречаною кашею, бо бачить у ній своєрідний символ України, відчуває дух предків-гречкосіїв, славить їхню доброту, працелюбність, незламність на складних історичних поворотах. Ліричний герой органічно пов’язаний із рідною землею — він народився і виріс серед білосніжних медвяних килимів гречки, яка захищала його, підтримувала в найскрутніші хвилини.
Настрій цього незвичного звернення (адже традиційно і в літературі, і в усній народній творчості оспівувались хліб, жито-пшениця), теплота і щирість інтонацій підкреслюється римо-ритмічними особливостями твору. Білий вірш дозволив поету поєднати схвильованість ліричного героя і детальність розповіді, високе і буденне, надати поезії емоційної сили і виразності.
Який твір ??Я не знаю такого