Повість Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять" є автобіографічною. У ній письменник згадує своє дитинство, знайомить з рідними людьми — матір'ю, татом, дідусем, бабусею. Головний герой повісті маленький хлопчик Михайлик — це і є сам Михайло Стельмах. Весь світ Михайлик сприймає, наче казку. Лебеді, що пролітають над ним, за його бажанням роблять ще одне коло над хатою. Хлопчик вірить розповідям дідуся про сонячні ключі, якими відмикається земля навесні. Усе навколо Михайлика пронизане добром і любов'ю. Поруч з ним мудрий дідусь, майстер на всі руки, добра і лагідна мати. Навіть те, що чогось нема, сприймається хлопчиною легко. Немає ковзанів, замінив їх ночвами. Від мами за це дісталося, але як весело було летіти з гори. Немає чобіт іноді мати дасть свої і "ноги тебе несуть, мов пташині крила". Хлопчик приязно ставиться до навколишнього світу, росте добрим, сердечним, розумним. У нього є "або слабість, або дурість" — він дуже любить читати. У свої дев'ять років він перечитав все, що зміг знайти в селі: "Кобзаря", "Робінзона Крузо", казки. За новими книгами він ходить до старого парубка Юхима і навіть до попа. В Юхима він бере книги за насіння. Але, зустрівши жінку-жебрачку з хлопчиком, поділився з ними своїм дорогоцінним насінням. Він добра, чуйна людина. Михайлик зростає таким духовно багатим, бо його батьки, дідусь з бабусею створили для нього світ добра і краси, делікатності і благородства. Дідусь, коли повертався пізно з заробітків, не будив бабусю. Це для малого хлопчика був приклад поваги до близької людини. Звичайно, автор, як і всі люди, згадує найкраще зі свого дитинства. Він поетизує землю, працю на ній, простих трудівників. Разом з тим він зумів яскраво відтворити складну епоху двадцятих років минулого століття, передати оптимізм і життєлюбність народу-трудівника, здатного подолати будь-яке випробування. Мені сподобався Михайлик своєю чистотою сприймання світу, добротою, чуйністю. Він весь такий відкритий до добра, готовий пізнавати світ і бачити тільки світле, хороше в житті.
Князь Ігор — головний герой пам'ятки. Він воїн, політичний діяч Русі. Здійснив свій подвиг в ім'я рідної землі. Не маючи можливості взяти участь у поході проти половців у 1184 році, князь Ігор, запальний, честолюбний, побоюючись підозри у небажанні виступити проти половців, вирушив у похід самостійно. Незважаючи на затемнення сонця, лиху прикмету, князь не повернув додому, промовив воїнам слова, що стали крилатими: «Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути».
Ігор закликав русичів або «голову свою положити, або напитися шоломом з Дону». Раптовість нападу на ворога важила дуже багато. І в п'ятницю, 10 травня, русичі розбили половецькі війська, взяли великі багатства: «золото, і наволоки, і дорогі оксамити». Але автор наголошує, що не багатство було основною метою походу. Князь Ігор узяв собі тільки почесні військові клейноди — «черлен стяг, біла коругов, черлена гілка, сріберне ратище».
Другого дня хоробро билися Ігор та Всеволод. Битва була жорстокою, сили були нерівні. Князі Святослав Ольгович і десятилітній син Ігоря Олег загинули: «молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою там заволоклися і в морі потонули». Князя Ігоря було взято у полон.
Епізод утечі Ігоря з неволі надзвичайно поетичний, емоційний, напружений. Йому передували вагання князя: «Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поле мірить од великого Дону до малого Дінця». Природа наче відгукується на мольбу Ярославни, всієї Руської землі й допомагає князю: «Дятли стукотом путь до ріки вказують, солов'ї веселими піснями світ просвічають».
Услід Ігорю помчали половецькі хани Гзак і Кончак. Картини втечі порівнюються автором з перебігом подій у казках: князь «на бистрого коня метнувсь і скочив з нього сірим вовком... Полетів соколом над млою...»
Даремно переживав Ігор. Русичі радіють поверненню князя: «Землі раді І городи веселі». Так автор хоче показати спільність інтересів усіх руських лніщей.
«Слово о полку Ігоревім» пройнято ідеєю патріотизму, закликом до князів об'єднатися перед навалою ворога, перетворити Київську Русь на могутню монолітну централізовану державу. Утвердженню цієї думки підпорядковано й розкриття найкращих рис головного героя, найдорожчого духовного скарбу нашого народу — «Слова о полку Ігоревім».
«Слово о полку Ігоревім» — геніальний витвір києво - руського письменства. Цей твір стоїть поруч з такими пам'ятками, як індійський та іранський епос, англійський епос «Беовульф», французька «Пісня про Роланда», німецька «Пісня про Нібелунгів». Створене напередодні татарського лихоліття, воно перейняте тривогою за долю України-Русі, сповнене глибоким патріотичним почуттям.
Князь Ігор — головний герой пам'ятки. Він воїн, політичний діяч Русі. Здійснив свій подвиг в ім'я рідної землі. Не маючи можливості взяти участь у поході проти половців у 1184 році, князь Ігор, запальний, честолюбний, побоюючись підозри у небажанні виступити проти половців, вирушив у похід самостійно. Незважаючи на затемнення сонця, лиху прикмету, князь не повернув додому, промовив воїнам слова, що стали крилатими: «Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути». Ігор закликав русичів або «голову свою положити, або напитися шоломом з Дону». Раптовість нападу на ворога важила дуже багато. І в п'ятницю, 10 травня, русичі розбили половецькі війська, взяли великі багатства: «золото, і наволоки, і дорогі оксамити». Але автор наголошує, що не багатство було основною метою походу. Князь Ігор узяв собі тільки почесні військові клейноди — «черлен стяг, біла коругов, черлена гілка, сріберне ратище».
Другого дня хоробро билися Ігор та Всеволод. Битва була жорстокою, сили були нерівні. Князі Святослав Ольгович і десятилітній син Ігоря Олег загинули: «молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою там заволоклися і в морі потонули». Князя Ігоря було взято у полон.
Епізод утечі Ігоря з неволі надзвичайно поетичний, емоційний, напружений. Йому передували вагання князя: «Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поле мірить од великого Дону до малого Дінця». Природа наче відгукується на мольбу Ярославни, всієї Руської землі й допомагає князю: «Дятли стукотом путь до ріки вказують, солов'ї веселими піснями світ просвічають».
Услід Ігорю помчали половецькі хани Гзак і Кончак. Картини втечі порівнюються автором з перебігом подій у казках: князь «на бистрого коня метнувсь і скочив з нього сірим вовком... Полетів соколом над млою...»
Даремно переживав Ігор. Русичі радіють поверненню князя: «Землі раді І городи веселі». Так автор хоче показати спільність інтересів усіх руських лніщей.
«Слово о полку Ігоревім» пройнято ідеєю патріотизму, закликом до князів об'єднатися перед навалою ворога, перетворити Київську Русь на могутню монолітну централізовану державу. Утвердженню цієї думки підпорядковано й розкриття найкращих рис головного героя, найдорожчого духовного скарбу нашого народу — «Слова о полку Ігоревім».
Повість Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять" є автобіографічною. У ній письменник згадує своє дитинство, знайомить з рідними людьми — матір'ю, татом, дідусем, бабусею. Головний герой повісті маленький хлопчик Михайлик — це і є сам Михайло Стельмах. Весь світ Михайлик сприймає, наче казку. Лебеді, що пролітають над ним, за його бажанням роблять ще одне коло над хатою. Хлопчик вірить розповідям дідуся про сонячні ключі, якими відмикається земля навесні. Усе навколо Михайлика пронизане добром і любов'ю. Поруч з ним мудрий дідусь, майстер на всі руки, добра і лагідна мати. Навіть те, що чогось нема, сприймається хлопчиною легко. Немає ковзанів, замінив їх ночвами. Від мами за це дісталося, але як весело було летіти з гори. Немає чобіт іноді мати дасть свої і "ноги тебе несуть, мов пташині крила". Хлопчик приязно ставиться до навколишнього світу, росте добрим, сердечним, розумним. У нього є "або слабість, або дурість" — він дуже любить читати. У свої дев'ять років він перечитав все, що зміг знайти в селі: "Кобзаря", "Робінзона Крузо", казки. За новими книгами він ходить до старого парубка Юхима і навіть до попа. В Юхима він бере книги за насіння. Але, зустрівши жінку-жебрачку з хлопчиком, поділився з ними своїм дорогоцінним насінням. Він добра, чуйна людина. Михайлик зростає таким духовно багатим, бо його батьки, дідусь з бабусею створили для нього світ добра і краси, делікатності і благородства. Дідусь, коли повертався пізно з заробітків, не будив бабусю. Це для малого хлопчика був приклад поваги до близької людини. Звичайно, автор, як і всі люди, згадує найкраще зі свого дитинства. Він поетизує землю, працю на ній, простих трудівників. Разом з тим він зумів яскраво відтворити складну епоху двадцятих років минулого століття, передати оптимізм і життєлюбність народу-трудівника, здатного подолати будь-яке випробування. Мені сподобався Михайлик своєю чистотою сприймання світу, добротою, чуйністю. Він весь такий відкритий до добра, готовий пізнавати світ і бачити тільки світле, хороше в житті.