Людина народжується для щастя. Та не судилося щастя Чіпці, головному героєві роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Доля була жорстокою до Чіпки від самого народження, хоч з нього "дитина... вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне..." Син обдуреної, зневаженої селянки-біднячки, хлопець змалку відчув, що це таке — людська несправедливість. У селі цуралися не тільки Мотрі та її старої матері. Гріх, безневинно скоєний Мотрею, довелося спокутувати її синові. Діти знущалися з Чіпки, не приймали до свого гурту, бо він був для них "виродком", байстрюком. І зростав хлопець невеселим, вовчкуватим, тихим. Уже в дитинстві, коли його за упертість прогнав багатий козак Бородай, Чіпка "поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділяла людей на хазяїна й робітника".
Болюче відчуття соціальної несправедливості з часом все більше й більше поглиблюється. Розповіді діда Уласа про кріпосницьку неволю, про нещасливу долю батька, селянський протест проти вимог пана примусили селян, звільнених реформою 1861 року з кріпацтва, працювати на нього ще два роки, інші факти зневажання людини людиною — все це формує характер Чіпки як шукача правди.
Життєвий шлях Чіпки сповнений крутих поворотів, підйомів і падінь. Таким самим суперечливим є внутрішній світ героя: добре, гуманне в ньому переплітається з недобрим, жорстоким.
Довго й марно намагається Чіпка зробити все, щоб і він з матір'ю жив "по-людськи". Не покладаючи рук працює на тому клаптику землі, що дістався йому у спадок, виношує у своєму серці мрію про щасливе заможне сімейне життя.
Кожна людина вже від народження тісно пов’язана з природою. Тому її треба берегти.
По-перше, бережливе ставлення до природи, віддячується нам здоров’ям. По – друге, дуже корисно влітку покупатись у прохолодній прозорій річці. По – третє, кожне зрубане дерево не поповнить наше повітря киснем, не прихистить влітку від пекучого сонячного проміння, тому не можна бездумно рубати ліси. По – четверте, краса природи милує наш погляд, заспокоює. По – п’яте, чисте довкілля – це гармонія у природі, чудовий спів птахів, багатий урожай.
Ось чому природу треба берегти.
Поезія – це завжди неповторність, Якийсь безсмертний дотик до душі…Завжди, читаючи або слухаючи вірші, я згадую ці слова відомої української поетеси Ліни Костенко. Адже справді, віршовані рядки ти сприймаєш як прекрасну музику і, здається, фізично відчуваєш, як вони торкаються твоєї душі, найпотаємніших її струн…Поезію створюють люди незвичайні. В них своєрідне бачення світу, оригінальне сприйняття, а головне – здатність співчувати й допомагати людям. Власні почуття крізь світло своєї душі вони несуть нам у віршах. їхніочі відкриті для всього прекрасного, а серця – великі й людяні.Тому що не можна бути справжнім поетом без любові до людства.Наші бажання, помилки і прагнення – все в поезії. Саме тому деякі вірші не можна читати без сліз – бо поет ніби висловлює твої власні думки.
Однакових поетів не буває, як не буває однакових людей. Кожен із нас – особистість, у кожного свій біль, свої радощі та свій шлях. Але є те високе, духовне, що об’єднує нас усіх, – любов і віра.А поезія – найкращий іб у чарівній, неповторній формі передати людям музику дивовижних почуттів, достукатися до душ, які ще, можливо, сплять у невіданні, зробити людину духовно вищою, красивішою, гармонійною.
Объяснение: