Оповідання „Ніч перед боєм“ — перший твір у воєнній творчості О. Довженка, у ньому художньо узагальнено картини війни початкового періоду. Адже в основній частині твору розказано про події 1941 року, коли нацистські війська ступили на українську землю.
Твір має своєрідне обрамлення: перед першим боєм молоді бійці запитують знаного героя Петра Колодуба про те, що формувало його характер, навчило бути мужнім та безстрашним. У відповідь чують таку розповідь.
Наша армія відступала. На страту ворогові залишалися сотні тисяч українців: діти, жінки, старі. Сплюндрована Україна плакала їхніми гіркими сльозами, бо на той час ніхто не міг захистити її перед виродками-нацистами. Петра Колодуба та його однополчан перевозили через Десну двоє рибалок — діди Платон та Савка, саме зустріч із ними перевернула свідомість чоловіка, зробила із колишнього колгоспного садівника безстрашного воїна. Зовні стримані, навіть суворі діди своєю поведінкою виражають жаль та зневагу до воїнів, які не здатні боронити Вітчизну, тікаючи від ворогів. Старі уникають різких звинувачень, але їхні мудрі міркування, гіркий відчай, спогади про власних синів та онуків, скупі чоловічі сльози збурюють у душах солдатів бурю емоцій: „Життя-бо-ваше вже, а не моє... Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої... А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!“ Нікого не залишають байдужими слова діда Платона Півторака: „Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга, як Десна ось, третя, як калюжка — по кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив“. Тому не дивно, що на інший берег Десни потрапляють здебільшого уже не перелякані парубки, а відчайдушні воїни, готові зустрітися з ворогом сам на сам.
Найбільш зворушливим я вважаю епізод твору, коли Колодуб довідується про подальшу долю дідів-рибалок. Виявилося, що молодий танкіст Іван Дробот, який звернувся до героя із запитанням, — онук діда Савки. Він і повідомив, що старі загинули через годину після прощання з радянськими солдатами: німецькі вояки змусили перевозити їх через Десну, й діди потопили човни із ворогами, загинувши разом із ними...
Таким чином, Олександр Довженко показав простих селян мудрими, непокірними, безстрашними, мужніми героями, справжніми патріотами. Своїм твором автор прагнув загострити почуття ненависті до ворога, закликав до останнього подиху боронити кожен клаптик рідної землі.
Я вважаю, що оповідання Олександра Довженка є дуже актуальними а наш час, адже вони виховують любов до Батьківщини, готовність стати на її захист, шанобливе ставлення до рідного народу, сприяють формуванню національної свідомості та почуття гордості за героїв України.
У 1945 році Довженко записав у щоденнику: „Закінчилась світова війна. Я хочу працювати. Я хочу вірити до смерті, що вже не потрібні будуть людству... генерали. Що буде мир. Що не потрібні будуть герої мученики“. Віримо в це і ми!
«Тополя» Шевченко аналіз вірша Рік написання: 1839 Жанр: балада з казково-фантастичними подіями. Тема: розповідь про глибокі переживання дівчини, розлученої з коханим, її звернення до ворожки, розмова з тополею і, нарешті, перетворення самої дівчини на тополю під впливом чудотворного зілля. Ідея: невмирущість справжнього кохання, возвеличення краси, вірності, незнищенності світлих і благородних людських почуттів. Основна думка: кохання — це не тільки щире почуття, а й те, через що любляче серце страждає у поневіряннях. Проблематика «Тополя»: • вірність і зрада; • кохання щире і без почуттів; • батьки і діти. Художні засоби «Тополя» Метафори: «вітер виє, гуляє..», «море синіє», «серце ниє», «лихо… зострінеться», «серце знає», «личко червоніє», «брови полиняють», «серденько мліло», «чуло серце недоленьку», «серденько б’ється», «чорнобрива сохла», «стань місяць серед неба». Порівняння: «поле, як те море», «одна, як сирота», «воркує, як голубка без голуба», «сонце світить — як ворог сміється», «сохне…, як квіточка», «пішла стара, мов каламар», «полетіла, мов на крилах». Повтори: «одна, одна…», «…пала, пала, стала…», «плавай, плавай, лебедонько». Епітети: «біле личко», «карі оченята», «щира правда». Звертання: «Легше, мамо, в труні лежати», «Бабусенько, голубонько, серце моє, ненько», «Зроби, моя пташко!». «Добре, доню бабусю», «Плавай, плавай, лебедонько!», «Скажи, моє серце!», «Мамо моя!.. доле моя!», «Боже милий, боже!», «Подивися, тополенько!», «Рости ж, серце-тополенько!..», «Не знайте, дівчата!», «Бо не довго, чорнобриві!» Композиція «Тополя» Балада «Тополя» побудована за мотивами народної творчості і стародавніх уявлень народу. Як твір УНТ за своєю будовою містить вступ, основну частину і закінчення. У творі письменник звертається до дівчат із сумною розповіддю про трагічне кохання. Тут наявні й народна символіка, і міфологічні метаморфози (перетворення дівчини на тополю), і народні ворожіння. Експозиція: вступна частина до твору, де поет описує із сумом тополю. Зав’язка: Полюбила чорноброва Козака дівчина. Розвиток дії: зустрічі дівчини з козаком, які завдали молодій чимало страждань після її розлучення з хлопцем. Кульмінація: молодиця вирішує скористатися зіллям ворожки для швидкого повернення козака. Розв’язка: дівчина за до зілля ворожки стала тополею. Сюжет «Тополя» Край дороги росла висока тополя. Розповідь автора про трагічне кохання, пов’язане з цим деревом. Молода дівчина закохується у козака, але той поїхав на війну де й загинув. Дівчина все ще сподівається, що він повернеться, натомість її матір підшукала для неї хорошу партію — старого багатія. Дівчина не хоче йти заміж і матір вирішує віддати її силоміць за старого. Остання надія дівчина — це стара ворожка до якої вона звертається за до Та говорить, що передбачила її прихід і дає дівчині чаклунське зілля, випивши яке на світанку, ще «до півнів» можна повернути коханого «з чужини», але якщо він не повернеться після другого ковтка треба випити в третє… Що має трапитись після третього ковтка стара порадила не питати. Дівчина після не довгих вагань робить все, як їй наказала зробити ворожка, її козаченько так і не повернувся, а вона перетворилась в тополю.
Ім’я Т. Г. Шевченка відоме всьому світові. Його творчий доробок — справжній літопис долі та історії українського народу. Народні жалі й радощі знайшли своє втілення у віршах Поета. Образи і сюжети для своїх творів він черпав з народної творчості. Усе своє життя Великий Кобзар присвятив своєму народу, пишучи про нього і для нього. Одним із найліричніших його творів є балада «Тополя», у якій поет оспівує благородство почуттів дівчини, яка змогла зберегти вірність своєму коханому.Усіх подорожніх дивувала одинока тополя, яка височіла край дороги. Гнув її «стан високий» вітерець, і здавалося, ніби чомусь плакало те дерево. І справді, не звичайним було воно: то зачарована дівчина перетворилася на тополю від суму за своїм нареченим. Щиро кохалися молодята. Але зла доля розлучила їх навіки. Поїхав парубок на війну і загинув десь у боротьбі за свою Україну. А дівчина все чекає, «сохне вона, як квіточка». Проте мати її вирішила сама влаштувати життя своєї доньки:«Чого в’янеш, моя доню?» —Мати не спитала,За старого, багатогоНищечком єднала.Але не потрібні були багатства дівчині. Краще було померти для неї, ніж вікувати із нелюбом і зрадити своє кохання. Пішла вона вночі до ворожки, аби дізнатися про свою долю:Коли нежив чорнобривий,Зроби, моя пташко,Щоб додому не вернулась…Знала мудра жінка життя молодої. Давно вже приготувала для неї чарівне зілля, яке б могло до й. Тричі мала випити дівчина те зілля. Але не повернувся козак до неї. Немов на крилах, понесло її до поля. Співала і благала долі. І сталося диво — перетворилася вона на одиноку тополю. І тепер лише вітер її стрункий стан гне додолу.Мене вразила ця балада своєю ліричністю і глибиною зображення нещасливої любові закоханої пари: в ній тісно переплітаються сюжет і художні тропи з народною символікою й поетикою, доповнюючи враження читача від прочитаного твору.
Оповідання „Ніч перед боєм“ — перший твір у воєнній творчості О. Довженка, у ньому художньо узагальнено картини війни початкового періоду. Адже в основній частині твору розказано про події 1941 року, коли нацистські війська ступили на українську землю.
Твір має своєрідне обрамлення: перед першим боєм молоді бійці запитують знаного героя Петра Колодуба про те, що формувало його характер, навчило бути мужнім та безстрашним. У відповідь чують таку розповідь.
Наша армія відступала. На страту ворогові залишалися сотні тисяч українців: діти, жінки, старі. Сплюндрована Україна плакала їхніми гіркими сльозами, бо на той час ніхто не міг захистити її перед виродками-нацистами. Петра Колодуба та його однополчан перевозили через Десну двоє рибалок — діди Платон та Савка, саме зустріч із ними перевернула свідомість чоловіка, зробила із колишнього колгоспного садівника безстрашного воїна. Зовні стримані, навіть суворі діди своєю поведінкою виражають жаль та зневагу до воїнів, які не здатні боронити Вітчизну, тікаючи від ворогів. Старі уникають різких звинувачень, але їхні мудрі міркування, гіркий відчай, спогади про власних синів та онуків, скупі чоловічі сльози збурюють у душах солдатів бурю емоцій: „Життя-бо-ваше вже, а не моє... Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої... А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!“ Нікого не залишають байдужими слова діда Платона Півторака: „Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга, як Десна ось, третя, як калюжка — по кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив“. Тому не дивно, що на інший берег Десни потрапляють здебільшого уже не перелякані парубки, а відчайдушні воїни, готові зустрітися з ворогом сам на сам.
Найбільш зворушливим я вважаю епізод твору, коли Колодуб довідується про подальшу долю дідів-рибалок. Виявилося, що молодий танкіст Іван Дробот, який звернувся до героя із запитанням, — онук діда Савки. Він і повідомив, що старі загинули через годину після прощання з радянськими солдатами: німецькі вояки змусили перевозити їх через Десну, й діди потопили човни із ворогами, загинувши разом із ними...
Таким чином, Олександр Довженко показав простих селян мудрими, непокірними, безстрашними, мужніми героями, справжніми патріотами. Своїм твором автор прагнув загострити почуття ненависті до ворога, закликав до останнього подиху боронити кожен клаптик рідної землі.
Я вважаю, що оповідання Олександра Довженка є дуже актуальними а наш час, адже вони виховують любов до Батьківщини, готовність стати на її захист, шанобливе ставлення до рідного народу, сприяють формуванню національної свідомості та почуття гордості за героїв України.
У 1945 році Довженко записав у щоденнику: „Закінчилась світова війна. Я хочу працювати. Я хочу вірити до смерті, що вже не потрібні будуть людству... генерали. Що буде мир. Що не потрібні будуть герої мученики“. Віримо в це і ми!