Сьогодні погожий весняний день. Ласкаво пригріває сонечко і так хочеться поскоріше піти грати з друзями на вулицю. Я поспішаю додому, поспіхом кидаю портфель і вітаюсь з бабусею:
- Добридень, бабусю (ім я)!
- Добридень, онуку(онучко)! Як справи у школі?
- Все добре. Я піду на вулицю гуляти з друзями.
- А що стосовно уроків? Знову мати сваритиме, що не виконав(-ала)?
- Ні, я швиденько, обіцяю!
- Гаразд.А чи не міг би ти подати мені окуляри? Вони лежать на ооон тій поличці...Бо так хочеться почитати книжку!
Я вже поспішаю і стою біля ганку, але бабусине прохання зупиняє мене.
- Звичайно!Тримай!
- Дякую! Не барися на вулиці.
Радісно цілую бабусю! Як чудово, що вона в мене є!
- А знаєш що? Давай я разом з тобою почитаю?Я не поспішаю.
- Із задоволенням!
Як приємно бути корисним для оточуючих!
Відповідь:
два хлопці - Жук і Заєць
Пояснення:
— Де скрипка?! – люто просичав Жук, і далі хитаючи головою, подзенькуючи дзвіночками й тупцяючи на місці в такт жалісної музики.
— Та не казися, у мене є запасний варіант, – заспокоїв друга Заєць і показав очима на стару обшарпану скрипку-четвертинку, на якій вчаться грати шестирічні малюки.
Я заперечливо похитав головою, але Жук глянув на мене з такою люттю, що я вхопив до рук скрипку-недомірку та смичок, що валявся біля неї на дні візка, й почав підігравати Зайцеві