У чудовій казці датського казкаря Андерсена розповідається про співучу пташку, що жила в лісі. Це був звичайний сіренький соловейко. Одного разу, почувши про його прекрасний голос, соловейка розшукали та привели до двору імператора, щоб він заспівав свої переливчасті пісні. Отака тема твору «Соловей», яку люблять всі діти. І я теж – з дитинства.
Коли соловейко вів свої ніжні солодкі мелодії, на очах імператора виступили сльози та покотилися по обличчю. Побачивши це, соловейко заспівів ще чарівніше. Він навіть відмовився від нагороди золотом, бо сказав: «Я бачив сльози на очах імператора, це мій найкращий скарб. Я вже досить нагороджений!».
Соловей мав на увазі, що найкращою нагородою за його співи, його мелодії, його творчість є щирі почуття. Ті, що йдуть від серця. Адже почуття прекрасного викликає не тільки посмішку, а іноді й сльози. Це можуть бути сльози подиву, коли прекрасне настає неочікувано. Сльози радості, коли людина зустрічає прекрасне вперше в житті. Тому і плакав імператор – він зустрівся з маленьким чудом.
Пізніше соловейко вилікував імператора своїми солодкими співами його від смерті. Бліди привиди, які вже прийшли забирати імператора з цього світу, поступово пощезли від прекрасних звуків. Ідея казки «Соловей» полягає в тому, що творчість та природній дар – це цінний скарб, чудо. Вони мають силу цілити, пробуджувати почуття, надихати життя, тепло та радість. Казка вчить цінувати природну красу, здібності та творчість.
Соловейко став вважати імператора за свого друга та поважати його, коли той заплакав, почувши його співи. Це означало, що імператор зрозумів та поцінував його мистецтво – від щирого серця.
Читаючи вірш "Заповіт", який був написаний великим Кобзарем, починаєш розуміти, як поет ставився до своєї батьківщини, як переживав за її сучасне і сподівався на краще майбутнє. Саме такий твір міг з'явитися тоді, коли поет відчував себе смертельно хворим. Кожна людина, яка проходить шлях через очищення хворобою або навіть смертю, ставить перед собою питання: що залишиться після мене? Як будуть згадувати нащадки моє надбання, чи знадобляться мої думки, мрії поколінню прийдешньому? В багатьох своїх творах поет закликав земляків боротися за волю, рідну Україну, але саме в цьому вірші слова автора звучать полум'яним гаслом: "Поховайте та вставайте..." Нове життя уособлюється з новою вільною сім'єю, з братерськими почуттями і світлим майбутнім українського народу. Але спочатку потрібно всім встати на боротьбу за вільне життя пліч-о-пліч: "Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте".
А далі інтонація поета змінюється і стає печальною, тому що він прохає згадувати його в цій вільній сім'ї "незлим тихим словом".
Поет з любов'ю описує навіть те місце, де хотів би бути похованим. Рідний Дніпро був згаданий невипадково, бо скільки дум прийшло до Шевченка, коли поряд "Реве та стогне Дніпр широкий...". Сумно і страшно автору за рідну Україну, де злидні і бідність співіснують з яскравою красою батьківщини.
Але поет зміг перемогти свою хворобу і продовжити творити далі. Твір назавжди залишився в серці українського народу, а до того ж став народною піснею. Мине ще багато років до того часу, коли здійсняться мрії автора щодо вільної неньки України. Багато письменників і поетів будуть очікувати на цю годину. Скільки творчої інтелігенції буде зіслано та розстріляно тільки за те, що писали і проголошували думки про незалежну Україну! Але цей час настав. Зараз Україна — вільна й незалежна, здійснилися мрії Т. Шевченка. А народ вшановує пам'ять Кобзаря, згадує його добрим словом, навчає сучасне покоління любити й оберігати все те, що не зміг побачити оновленим наш прославлений поет. Будемо вірні пам'яті поета, згадуймо про ті часи, коли він мріяв і заповідав нам бути однією вільною великою родиною.
На мою думку вірш "Заповіт" дійсно закликає до боротьби, ми українці повинні боротися до останнього.