Фрідріх. Головний герой новели, полонений німець. Авторка змалювала образ не просто вчорашнього фашиста, а хворого німецького полоненого Фрідріха, люблячого батька, тонкого пошановувача прекрасного. Фрідріх проявляє прості людські цінності, він любить сіяти квіти, сумує за своїми донечками, вміє складати з уламків цегли красиві прикраси для будинку, а чужим дітям співає німецькі пісеньки. Та він покінчує з життям, і письменниця розкриває причину самогубства – ненависть до нього ровесників його дочок, дітей, які зазнали так багато горя, що вже й саме слово "німець" для них стало синонімом зла.
Цитати: "Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки.", "Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити.", "Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров'ю. Охоронець замість "шнеляти" простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.", "Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.", "Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.".
Діти. Авторка підкреслює, що дорослі розуміють німця краще за дітей, тому поводяться більш толерантно й виважено, і навіть вдови співчувають полоненим. Діти ж через пережиті страхіття війни увесь свій гнів спрямовують на найбільш вразливий об'єкт: доброго, кволого, неспроможного захищатися від їхньої помсти Фрідріха. Ненависть дітей набирає вигляду лютої агресії і витончених форм знущання: вони нищать клумбу, встановлюють на ній зроблений із прутиків хрест. Власне, цей символ вироку смерті як найтяжче звинувачення й стає поштовхом до пригніченого стану полоненого, а згодом – до його самогубства.
«Маруся» Григорій Квітка-Основ’яненко історія написання Джерела для написання повісті «Маруся» • Дійсність українського села ХVІІІ — початку ХІХ ст. • Народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (любові, розлуки, смерті закоханих). Від народної поезії — образність повісті, від казки й переказу — її розповідний стиль. • Герої твору «писані з натури без будь-якої прикраси і відтушовування». • Майстерність у виписуванні українських краєвидів у повісті. Історія створення повісті «Маруся» Повість надрукована повністю у 1834 році у книжці «Малоросійських повістей…». Вона стала першим і найпопулярнішим твором серед сентиментальних повістей Квітки. «Маруся» була написана як аргумент того, що українською мовою можна описати глибокий і складний світ людських почуттів і філософських переконань. Над текстом повісті письменник працював багато — як ні над одним зі своїх творів. Переробляв окремі місця, додавав чи змінював епізоди, портрети й пейзажі, шліфував мову. Дуже згодилися давні й нові записи прислів’їв, приказок, весільних пісень, похоронних голосінь. Надто хвилювався Григорій Федорович за долю своєї «Марусі», як її сприйме читач? Чи не знайдуться хулителі й недоброзичливці, які почнуть кепкування з нашої мови? Адже багато хто з «учених» та «освічених» вважав, що українською мовою крім лайки й жартів, нічого не можна створити. Та побоювання_автора були марні: повість справила велике враження на читача з народу і передової інтелігенції. Перекладена самим автором російською мовою і надрукована в журналі «Современник», вона і в Росії користувалася великою популярністю.
Кожен народ із давніх-давен прагнув до поетичного осмислення власної історії — минулого і сучасного, намагався зазирнути у майбутнє.. Це осмислення і відтворила усна народна творчість, що зберегла для нащадків дух і події далеких епох. Її краса і художня довершеність захоплюють і дивують, викликають повагу і гордість за український народ, його славетну історію. Знайомлячись із творами українського героїчного епосу, можна переконатися, що вдячний народ завжди натхненно возвеличував своїх героїв. Про це свідчать і легенди («Як Сірко переміг татар»), і балади («Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси»), і думи, і пісні, і навіть казки («Яйце-райце», «Іван — мужичий син»). Безперечно, всі вони є не лише джерелом інформації про історичні події, а одним з найважливіших джерел історичної та національної самосвідомості народу.
Українські народні думи героїчного змісту та, історичні пісні становлять художній літопис історії українського народу. Цей літопис не завжди документально точний, бо містить у собі елементи художнього вимислу, ліричні відступи, народно-філософські узагальнення тощо. Однак події у ньому більшою мірою хронологічно окреслені. І думи, й історичні пісні відображають історію народу в художніх образах, які допомагають чіткіше збагнути значимість зображуваних подій. Українці у своїх думах і піснях із захопленням зверталися до часів Запорозької Січі.
Основна провідна риса українського історичного епосу — це патріотизм, безмежна, дійова любов до батьківщини, що виявляється, насамперед, у воєнному опорі загарбникам і поневолювачам. Не можна не помітити ознак оптимізму, властивого народній творчості навіть у тих творах, де описуються сумні й трагічні події. Особливим піднесенням патріотичного почуття і національної самосвідомості позначені думи і пісні періоду Визвольної війни 1648-1654 pp., думи та пісні, присвячені Богданові Хмельницькому і його бойовим соратникам: Іванові Богуну, Данилові Нечаю, Максимові Кривоносу. На боротьбу вставали справжні герої, лицарі-козаки, такі, як Перебийніс, що «лядськую славу загнав під лаву», або Богдан Хмельницький:
Объяснение:
Фрідріх. Головний герой новели, полонений німець. Авторка змалювала образ не просто вчорашнього фашиста, а хворого німецького полоненого Фрідріха, люблячого батька, тонкого пошановувача прекрасного. Фрідріх проявляє прості людські цінності, він любить сіяти квіти, сумує за своїми донечками, вміє складати з уламків цегли красиві прикраси для будинку, а чужим дітям співає німецькі пісеньки. Та він покінчує з життям, і письменниця розкриває причину самогубства – ненависть до нього ровесників його дочок, дітей, які зазнали так багато горя, що вже й саме слово "німець" для них стало синонімом зла.
Цитати: "Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки.", "Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити.", "Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров'ю. Охоронець замість "шнеляти" простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.", "Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.", "Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.".
Діти. Авторка підкреслює, що дорослі розуміють німця краще за дітей, тому поводяться більш толерантно й виважено, і навіть вдови співчувають полоненим. Діти ж через пережиті страхіття війни увесь свій гнів спрямовують на найбільш вразливий об'єкт: доброго, кволого, неспроможного захищатися від їхньої помсти Фрідріха. Ненависть дітей набирає вигляду лютої агресії і витончених форм знущання: вони нищать клумбу, встановлюють на ній зроблений із прутиків хрест. Власне, цей символ вироку смерті як найтяжче звинувачення й стає поштовхом до пригніченого стану полоненого, а згодом – до його самогубства.