Відповідь:
Стосунки Федька з однолітками
під час будування хаток із піску: на мій погляд в цій ситуації Федько веде себе негарно. Без будь-якого пояснення, без причини він псує дитячу гру ще й сміється з того, що він ображає інших дітей. цитата Федько теж ліпить. Але раптом встане, подивиться-подивиться і візьме та й повалить усе чисто — і своє, і чуже. Ще й регочеться.
під час запуску повітряного змія: коли під час будування хаток з піску Федько хоча б грається з іншими дітьми, то під час запуску повітряного змія він веде себе як розбишака. Довго гає зі сторони як інші діти запускають повітряного змія, а потім в розпал гри по-розбійницьки силою відбирає чужу іграшку. Змій йому не потрібен, запускати його самому не так цікаво. Таке враження, що Федькові подобається знущатися з інших. цитата: "Але Федько вмить зривається з місця, налітає на Спірку, ловко підставляє ногу й кида його на землю. ...Гаврик плаче, а Федько намотує нитку на руку і помалу задом іде додому. Вигляд у нього гордий..."
під час прогулянки під дощем: цій ситуації хлопець веде себе як звичайний хлопець, який разом з друзями радіє теплому літньому дощу. Навіть дивно, як після стількох образ зі сторони Федька, хлопці приймають його до свого гурту. Але разом з тим стає зрозумілим, що можливо Федько не такий уже й поганий і його друзі це знають і розуміють. цитата "На вулиці, в самому потоці, під дощем, мокрі, без шапок бредуть Федько, Стьопка і Васька. Вони позакачували штанці аж до живота, пацають ногами, сміються, щось, видно, кричать, їм весело і любо! ...Ось Федько підставляє лице під дощ, ловить краплі ротом..."
під час пригоди на річці: в цій ситуації Федько веде себе як справжній, вірний і надійний друг. Коли Толя розгубився і почав панікувати на крижині, то Федько не роздумуючи кидається йому на до таки рятує Толю. Інші хлопці допомагали Федькові - і коли він робив нову палицю, щоб врятувати Толю, і вболівали за нього, поки він витягував Толю з крижини, а потім допомагали Федькові вибратися з води. цитата " І от, коли всі метушились, бігали і не знали, як вирятувати Толю, несподівано з'явився Федько. В руках йому була довжелезна палиця, в яку він почав забивати гвіздка, раз-по-раз заклопотано подивляючись на Толю..." Єдине, що не зробили друзі Федька з незрозумілих причин -може через свій вік або через незнання - вони не призналися батькам Федька і Толі, чи дійсно Федько штовхнув Толю на крижину
під час похорону: стає зрозуміли хто був Федькові другом, а хто - ні. цитата "На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид", "Коли Федькова труна сховались за рогом вулиці і не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі й побіг гратися з чижиком".
Пояснення:
Серед українських істориків-романтиків, яким зазвичай притаманні багатоманітні поєднання дослідницьких практик (етнографічної, мовної, літературної, археографічної, археологічної, антикварної та ін.), творчість Пантелеймона Куліша вражає своєю розмаїтістю і неподільним з’єднанням різнородних компонентів.
Зокрема, дивує різноманітне і незвичайне поєднання його громадських, інтелектуальних та культурних ролей: письменник, публіцист, перекладач, просвітник-популяризатор, мислительінтелектуал та провідник національно-визвольного руху і водночас оригінальний історик-аматор, який залишив на полі академічної історіографії яскравий, неповторний слід. Недаремно знаний дослідник інтелектуальної біографії та спадщини цього українського мислителя Євген Нахлік висловлює думку про синкретичність його світогляду1.
Взагалі П. Куліш посідає унікальне місце як в українському громадському житті ХІХ ст., так і в тодішньому романтичному історіописанні. Адже він, за висловом англійського історика Девіда Сондерса, був однією з ключових фігур української минувшини середини ХІХ ст.2. Зазначимо, що одеський історик Олексій Маркевич тримався думки про П. Куліша як «найсильнішого з південно-руських романтиків»3. Заразом Д. Багалій відзначав, що П. Куліша не можна назвати «присяжним істориком», себто професійним науковцем4. Російський учений О. Пипін уважав, що «Куліш ніколи не був ні чистим етнографом, ні чистим істориком (курсив наш. – О. Я.) – в історію й етнографію він вносив поетичне збудження…»5. Зрештою, контексти його історичного письма як нефахового, точніше приватного вченого мають самобутні, часто незвичайні виміри, які складно вкласти в існуючі стильові канони.
Тож П. Куліш як історик привертає увагу специфічними інтелектуальними поворотами думки, дивовижною, як на ті часи, світоглядною еволюцією, цікавими мисленнєвими зв’язками, здатністю до інтуїтивного проникнення в суть світу минувшини, егоцентричною вдачею, масштабною та розмаїтою творчою спадщиною тощо.
