Образ неньки України – це найсильнiший i найдраматичнiший образ творчостi Тараса Шевченка. Так, у поезiї “Стоїть в селi Суботовi” Україна – i вiчна сирота, i вiйськова мiць, що “ляха задавила”, це “домовина”, в якiй похована воля українцiв; це та країна, яка “встане i розвiє тьму неволi”.Свої щирi синiвськi почуття до України Шевченко висловив епiтетами “моя”, “славна”, “безталанна”, а також словами ” стоптана ляхами”, “москалями обiдрана”. Саме цi слова передають бiль i тривогу серця поета. Цi ж почуття переданi також словами “нене”, “мамо”, “вдово-сиротино”. Україна у Шевченка “плаче, стогне”, бо “скрiзь на славнiй Українi людей у ярма запрягли пани лукавi”. Але не злиднi найбiльше тривожать поета, а саме те, що “Україна навiки, навiки заснула”, йому болить рабство українцiв.Заслання, каземати, вiйськова муштра пригнiчували Шевченка, але не зломили його волi. Ще бiльшою стає його любов до України, ще гнiтючiшим - сум за нею. Особливо часто згадував “свою матiр Україну” поет у неволi. Персонiфiкована Україна ридає у поезiї “Розрита могила”: “Степи мої запроданi жидовi, нiмотi”. Шевченко засудив царизм за злочини та грабунок чужоземцем колись вiльних українських земель.Надзвичайно хвилює поета доля української мови, якої сам нiколи не вiдрiкався, а оспiвував її мелодiйнiсть, поетичнiсть. Вiн засуджував тих “патрiотiв”, якi схилилися перед iноземним:У чужому краюНе шукайте, не найдетеТого, що немаєI на небi, а не тiлькиНа чужому полiВ своїй хатi своя й правда,I сила, i воля…Образ України у Шевченка – це образи тихого свiту, свiту зорi або свiтання: “Свiте ясний, свiте тихий”, “Хатина тиха i весела”, “О зоре ясная моя!”, “Свiте тихий, раю милий, моя Україно”.До цього образу близькi також образи сонця правди та святої волi: “За вас правда, за вас сила i воля святая”, “Чи буде правда на землi?” Цi образи проходять через увесь “Кобзар”.Образ України у творах Шевченка з’являється не лише тодi, коли автор називає її iм’я, а й тодi, коли у його поезiях з’являються нашi нацiональнi символи: тополя, калина, ясен, верба, барвiнок…Край дороги гне тополюДо самого долу.Стан високий, лист широкийМарне зеленiє,Кругом поле, як те мореШироке, синiє.Це i є Україна зi своїми зоряними ночами i рожевими свiтанками. I не випадково Шевченко називає її раєм. Це краса, яку треба оберiгати, любити:Садок вишневий коло хати,Хрущi над вишнями гудуть…Плугатарi з плугами йдуть,Спiвають iдучи дiвчата,А матерi вечерять ждуть.I ми з вами мусимо запам’ятати слова поета, де вiн говорить про любов до своєї країни:Свою Україну любiть,Любiть її… Во врем’я люте,В останню тяжкую минутуЗа неї господа молiть.
Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна.Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка:— Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки». — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас.Тут вона мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.— Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.— Ого, — перебив її Шумило. — Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити.— Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? — запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. — А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку.Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.— А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько.— Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? — зиркнула на мене.— Еге ж.— То робіть, — зітхнула вчителька. — Тільки не так, як у минулому році.Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившися, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів.А по-третє, з’ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.— Чому тобі та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість?— А ти не здогадуєшся?— Ні.— Ніскілечки?
Я оправдую смерть Катерини,бо в її житті не було сенсу. Її вигнали з дому рідні батьки,коханий обманював її а вона щиро в це вірила бо була закохана.Покинув її коханий та коли вона всеж таки зустріла його він відвернувся од неї,зробив вигляд що вони не знайомі.Катерина розуміла ,що тим що вона зробила помилку в своїй молодості,а саме ночувала з москалем, цим самим вона зіпсує життя своєму синові,бо коли на селі почали розходитися плітки малого Івана вже почали цькувати,називати байстрям та дитиною покритки.Тож вона вирішила піти на самогубство щоб не псувати життя рідним,а також тому що її у цьому житті нічого не тримало,вона втратила все що могло бути сенсом її життя:честь,родину,улюблену домину.
творчостi Тараса Шевченка. Так, у поезiї “Стоїть в селi Суботовi”
Україна – i вiчна сирота, i вiйськова мiць, що “ляха задавила”, це
“домовина”, в якiй похована воля українцiв; це та країна, яка “встане i
розвiє тьму неволi”.Свої щирi синiвськi почуття до України Шевченко висловив епiтетами
“моя”, “славна”, “безталанна”, а також словами ” стоптана ляхами”,
“москалями обiдрана”. Саме цi слова передають бiль i тривогу серця
поета. Цi ж почуття переданi також словами “нене”, “мамо”,
“вдово-сиротино”. Україна у Шевченка “плаче, стогне”, бо “скрiзь на
славнiй Українi людей у ярма запрягли пани лукавi”. Але не злиднi
найбiльше тривожать поета, а саме те, що “Україна навiки, навiки
заснула”, йому болить рабство українцiв.Заслання, каземати, вiйськова муштра пригнiчували Шевченка, але не
зломили його волi. Ще бiльшою стає його любов до України, ще гнiтючiшим
- сум за нею. Особливо часто згадував “свою матiр Україну” поет у
неволi. Персонiфiкована Україна ридає у поезiї “Розрита могила”: “Степи
мої запроданi жидовi, нiмотi”. Шевченко засудив царизм за злочини та
грабунок чужоземцем колись вiльних українських земель.Надзвичайно хвилює поета доля української мови, якої сам нiколи не
вiдрiкався, а оспiвував її мелодiйнiсть, поетичнiсть. Вiн засуджував тих
“патрiотiв”, якi схилилися перед iноземним:У чужому краюНе шукайте, не найдетеТого, що немаєI на небi, а не тiлькиНа чужому полiВ своїй хатi своя й правда,I сила, i воля…Образ України у Шевченка – це образи тихого свiту, свiту зорi або
свiтання: “Свiте ясний, свiте тихий”, “Хатина тиха i весела”, “О зоре
ясная моя!”, “Свiте тихий, раю милий, моя Україно”.До цього образу близькi також образи сонця правди та святої волi: “За
вас правда, за вас сила i воля святая”, “Чи буде правда на землi?” Цi
образи проходять через увесь “Кобзар”.Образ України у творах Шевченка з’являється не лише тодi, коли автор
називає її iм’я, а й тодi, коли у його поезiях з’являються нашi
нацiональнi символи: тополя, калина, ясен, верба, барвiнок…Край дороги гне тополюДо самого долу.Стан високий, лист широкийМарне зеленiє,Кругом поле, як те мореШироке, синiє.Це i є Україна зi своїми зоряними ночами i рожевими свiтанками. I не
випадково Шевченко називає її раєм. Це краса, яку треба оберiгати,
любити:Садок вишневий коло хати,Хрущi над вишнями гудуть…Плугатарi з плугами йдуть,Спiвають iдучи дiвчата,А матерi вечерять ждуть.I ми з вами мусимо запам’ятати слова поета, де вiн говорить про любов до
своєї країни:Свою Україну любiть,Любiть її… Во врем’я люте,В останню тяжкую минутуЗа неї господа молiть.