Ці слова досить складні для розуміння.
З одного боку, людина змінюється впродовж усього життя, оскільки змінюються її думки, уподобання, ставлення до різних речей. Проте є й дещо інше, що лишається незмінним, якась духовна основа, щось таке, що робить людину неповторною, забезпечує єдність її особистості протягом життя. Напевне, про цю основу самототожності людини і йдеться. Ліричний герой прагне не втратити її, не зрадити себе під тиском зовнішніх обставин.
Також може йтися про те, що на початку життя душа кожної людини безгрішна, чиста, не заплямована жодним гріховним учинком чи помислом, але дуже мало хто здатен зберегти душу чистою до кінця життя. Деякі риси людини зумовлені генетично, деякі формуються в ранньому дитинстві, закладаються батьківським вихованням. На Стусовому житті яскраво позначився вплив його матері Ірини (Їлини).
Дома Олесь не став ждати, доки дід з матір’ю скидають солому, швиденько роздягся і поліз на піч. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.
— Ото ж я й кажу, — говорив дід, — неглемедза він у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагоні...
Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.
— Змерз, онучку? А ти ножки — на черінь, а зверху кухваєчкою...
Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив.
Прокіп підняв брови сторчака.
— Он диви, чого це він розприндився?
— Геть, не займайте його, — сумно обізвалася мати з хатини. — Їжте вже.
— А хіба я що? — мимрив Прокіп. — А йому нічого такого й не казав...
Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.
Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.