Людям постійно необхідно нагадувати про те, наскільки важлива для кожного з нас природа і все навколишнє середовище. Щоб зрозуміти це, потрібно просто озирнутися навколо й усвідомити, що людство вже завдало величезної шкоди екології. Велика кількість тварин, рослин, інших видів живих істот назавжди зникла з лиця землі, і виною тому людина. Здається, представники багатьох країн вже стрепенулися і почали запроваджувати закони по захисту навколишнього середовища, але в той же час прогрес диктує нам необхідність вирубувати ліси, осушувати водойми тощо. На щастя, нагадування про важливість природи назавжди зберігається для нас в літературі, в тому числі й українській. Зокрема, нагадування це міститься і в прочитаних мною творах Бориса Харчука і Євгена Гуцала.
Найбільше з усіх прочитаних мною творів двох цих автором мене вразив твір «Планетник» від Бориса Харчука. У ньому розповідається дивовижна історія того, як природа-мати нагородила хлопчика надприродними здібностями, завдяки яким він зміг налагодити власне спілкування з природою, навчитися отримувати з неї користь. Але, на превеликий жаль, використовувати свій природний дар на благо людей Планетник так і не зміг. Злі і дурні люди розцінили його здатність змінювати погоду, спілкуватися з тваринами тощо як співпраця з силами зла, з самим дияволом. Через це Планетник був змушений зникнути, він так і не зміг навчитися приносити користь людям. Борис Харчук зміг показати всім своїм читачам, яким чином природа може обдарувати людину, дати їй все, щоб він був успішним у своїй взаємодії з навколишнім середовищем і міг витягати з неї користь, не завдаючи при цьому їй шкоди. На жаль, сучасні люди поки що не слухалися завітів українського письменника і шкодять природі-матері.
Досить трепетно ставився до природи й Євген Гуцало. Це відомо мені як по його біографії, так і за переліком його творів. Одним з прочитаних мною творів став «Олень Август». Так, в ньому не міститься велика кількість описів природи, але є певний натяк на те, що мати-природа людині приносить велику користь. В уяві маленького хлопчика, який мріяв зняти свій власний фільм, велику роль грали описи природи – рослин, тварин. Без них головний напевно не зміг би уявити все настільки барвисто, якби не був натхненний на це природою.
Завдяки українським письменникам ми можемо постійно переконуватися в тому, що мати-природа в усі часи відігравала важливу роль в житті людини. Звичайно, з цієї причини її потрібно берегти. Людина – невід’ємна частина природи. Втративши її, вона втратить себе і своє життя.
Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.
Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»
Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.
Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).
Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.