У «Слові...» воєнна доблесть його прославляється в особливо піднесеному тоні. Як буйний тур, б'ється він у передовому загоні, прискає на ворогів стрілами, гримить мечем об ворожі шоломи, і куди не повернеться він у січі, там лежать голови половецькі. Він, як і брат, шукаючи слави, готовий забути для ратних подвигів і про батьківський престол князівський, і про милу жінку свою.Зате про своїх бойових товаришів говорить він з особливою теплотою і гордістю.Сповиті під сурмами, виплекані під шоломами, бувалі воїни Всеволода завжди готові до бою з ворогом; наче сірі вовки в полі скачуть вони, не боячись небезпеки, шукаючи собі честі, а князеві слави.Відвага й благородство «русичів» (війська Ігоревого, його «дружини»), їх нехтування небезпекою і самою смертю, байдужість до багатої здобичі, якою вони мостять мости по болотах та багнистих місцях, — усі ці якості викликають в автора пошану. Недаремно він і про зброю «хоробрих русичів» згадує з таким замилуванням і, говорячи про тих, що полягли за землю Руську, знаходить слова, які найглибше передають його сум і повагу.Автор пройнятий глибоким почуттям любові до батьківщини і свідомістю того, звідки походить лихо для неї. Створюючи образ того чи іншого князя, він не лишається байдужим. Ми виразно бачимо його симпатії і антипатії.Серед героїв поеми особливе місце займає Святослав, князь київський. Автор не раз підкреслює успіх його походу проти половців, коли Святослав полонив половецького хана Кобяка. Перемога ця показана в епічних образах — гіперболах. Святослав «наступив на землю Половецьку, притоптав горби і яруги, скаламутив ріки й озера, висушив потоки й болота, а поганого Кобяка, як вихор, вирвав, щоб кинути полоненим у гридниці* Святославовій.Святослав, один з усіх сучасних авторові князів, по-справжньому боліє душею, бачачи князівські незгоди. Засуджуючи легковажну славолюбність Ігоря і Всеволода, що не погодили своїх дій з іншими князями, Святослав, однак, сумує, висловлює співчуття розбитим князем і намагається своїм закликом підняти всіх до нового походу проти половців. Цей заклик до об'єднання молодших князів на боротьбу за справедливу справу оборони батьківщини від половців займає центральне місце в творі.Святославові властивий ширший, ніж іншим князям, підхід до дійсності. У розумінні подій, відносин між князями він стоїть вище, ніж будь-хто з князів. Це величний образ мудрого володаря, авторитет якого для співця «Слова...» здається непорушним.Якщо в молодших князях автор показує риси відважних войовників, які, проте, не розуміють спільних інтересів, то в образі «грізного князя київського» поєднуються якості могутнього полководця і мудрого політика. 1 ніби на підтвердження його правоти і авторитету автор, підступаючи від історичної дійсності, змушує Ігоря після повернення з полону прямувати в Київ до Святослава. Отже, цей образ найближчий співцеві» (За О. Білецьким).«Відповідно до ідейного змісту твору Святослава автор називає великим, грізним київським князем. Як видатного полководця, його вихваляють німці і венеційці, греки і «морава». Та й недаремно: це ж бо він нещодавно своїми «сильними полками і харалужними мечами» розгромив орди половців. Цю перемогу автор явно перебільшує: «наступив на землю Половецькую, притоптав горби і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і болота». Святослав зображений піклувальником про долю рідної землі: спустошення Русі через князівські міжусобиці та напади кочівників відгукуються в його серці болем. Та й хіба можна бути байдужим, коли узбережжя рік «засіяні кістками руських синів», коли «сумують голоси, поникли веселощі», не чути голосу орачів?Святослав — видатний державний діяч, справжній патріот і благородна людина. Картаючи Ігоря й Всеволода за свавілля, що призвело до нового лиха, він звертається з закликом до інших князів помститися «за землю Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославовича». Цим він хоче об'єднати всіх князів, щоб зміцнити Київську державу, зробити її могутньою і незборимою. Автор «Слова...» оспівує мудрість і хоробрість Святослава, адже великий князь київський не лише об'єднував руські землі, а й успішно завойовував ворогів» (За Б. Степаниіииним).«Галерея образів князів цим не вичерпується. Добре знаючи князів руських і стосунки між ними, автор «Слова» вміє двома-трьома влучними словами дати їм чіткі характеристики. І тут, в епізодичних образах, ставлення його до зображуваних героїв підпорядковане основній ідеї твору — ідеї боротьби з князівськими незгодами, якими користуються вороги, «бо через незгоду постало насильство
• «Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі… ».
• «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка….Люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».
• «Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».
• «Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».
• «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники…»
• «Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».
