Красивий край, де підняли вгору свої шпилі стрімкі скелі Карпатських гір. Серед цих гір, у квітучій долині, лежало старовинне село Тухля. Мешканці цього села складали єдину трудову громаду, де всі мали рівні права, жили мирно і дружно, були вільними й незалежними. Звісно, керівником такої громади повинна бути наймудріша, найдосвідченіша людина. Саме таким був дев'яностолітній Захар Беркут. Він все своє життя віддав громаді, вважаючи служіння своєму народові метою життя.
Але не завжди все відбувається на користь громаді. І ось на Тухольщині з'явився боярин Тугар Вовк, який прагне заволодіти багатством краю, поневолити його людей. Громада на чолі з Захаром вирішує вигнати боярина із Тухольщини. У мудрого Беркута вистачило сил та енергії, щоб упоратись із цим завданням. Та, як кажуть, одна біда не ходить, а за собою веде іншу. До Карпат підступили монголо-татари, які теж намагалися заволодіти краєм. Боярин вступає з ними у змову, щоб через завойовників досягти своєї мети.
Неабиякий досвід Захара як стратега і тактика приходить на до мешканцям села. Беркут ставить перед людьми найголовніше завдання: не відбити завойовників, а розгромити їх. Його хвилює не тільки небезпека, що нависла над Тухольською громадою, а й та небезпека, яка загрожує іншим селам. Тому він наказує людям покинути село, піти в гори, а ворогів заманити в долину. Саме під умілим керівництвом Захара громада діє так розсудливо. Йому, Беркуту, вірять і тухольці, і всі жителі усього волелюбного краю.
Радісно стає Захару, коли він побачив підмогу із сусідніх сіл. А який він вмілий та мудрий організатор військової оборони. Завдяки його розсудливості, правильній організації оборони, передбачливості численне військо ворога було розбите. Боєм керував Захар. Він нічого не боявся. Кулі та стріли його не брали. Скрізь було чути його спокійний, але разом з тим владний голос. Хоч ворогів було набагато більше, але тухольці перемогли. Бо керував боєм розумний та досвідчений Захар Беркут.
Захар — люблячий батько. Він зумів виховати сина справжнім патріотом. У першій сутичці з ворогом гине багато юнаків. Серед них, так думає Захар, і його син Максим. Тяжко переживає втрату Беркут. Але коли дізнається, що син живий, але ж перебуває в монгольському полоні, то не йме цьому віри. Він вважає, що полон — це ганьба. Дізнавшись, що син гідно поводиться у полоні, Захар трохи заспокоюється. Він готовий пожертвувати сином заради ння народу. Тому не погоджується обміняти свого сина Максима на боярина та бегадира Бурунду: "Нехай радше гине, мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю". Чесність Захара Беркута була однаковою як для тухольців, так і для ворога: "Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові". Честь для Захара — це смисл його життя. Тому він розуміє дочку боярина Вовка Мирославу, яка просить його стати їй батьком. Свого батька вона відрікається, бо не хоче вважатися дочкою зрадника. Тільки така людина, як Захар, могла зрозуміти внутрішній стан душі Мирослави.
Захар Беркут був справжнім патріотом. Помираючи, він заповідає всім жити у згоді та мирі, бути дружніми, пам'ятати, що тільки разом громада здобуде перемогу. Мені подобаються такі люди, як Захар Беркут, бо саме такі люди потрібні завжди. З них ми беремо приклад, вчимося бути справжніми патріотами: вірно служити Батьківщині, цінувати гідність, згуртованість, які роблять громаду непереможною.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Аж серце радіє, що Вкраїна міцніє. Аби живі, а що голі — то нічого: колись і наша візьме. Або волю здобути, або дома не бувати. А йому щодня неділя. Аби день переднювати та ніч переночувати. Аби цвіт, а ягідки будуть. Аж до діброви чути ваші розмови. Або розумне казати, або зовсім мовчати. Аби день до вечора. Аби голова на в’язах, а розум дарма. Або грай, або гроші вертай. Або пан, або пропав. А вдарило б на тебе з ясного сонця. Аби шия — ярмо буде. Аби руки і охота, буде зроблена робота. Аби розум — щастя буде. Або рибку їсти, або на дно сісти. Або зі щитом, або на щиті. Або зиск, або втрата. Ані з плечей, ані з очей. Багато снігу — багато хліба. Бджоли раді цвіту, а люди — літу. Бджола мала, а й та працює. Без охоти нема роботи. Білі руки роботи бояться. Без роботи день роком стає. Без вітру і трава не шелестить. Боїться, як торішнього снігу. Буде утіха, як з дірявого міха. Бережи, як ока в лобі. Бачить так, як та сова вночі. Багато, хоч греблю гати. Буває, що й черенок блищить. Батога з піску не сплетеш. Батогом обуха не переб’єш. Бачить глаз, а зуб не дістане й раз. Бовть, мов козел у воду. Борода по коліна, а розуму , як у дитини. Були б пиріжки — будуть і дружки. Баба знехочу ціле порося з’їла. Без вогню пече. Брехнею світ перейдеш, а назад не вернешся. Брехень багато, а правда одна. Брехун на всі заставки. Брехали твого батька сини та й ти з ними. Брехливу собаку далеко чути. Брехливий чоловік — як вугілля: хоч не спалить, то очорнить. Брехнею хліба не їсти. Будеш трудитися — будеш кормитися. Без діла слабіє сила. Без розуму ні сокирою рубати, ні личака в’язати. Без вірного друга великая туга. Біля сухого дерева й сире горить. Біль без язика, але каже, де болить. Був кінь, та з’їздився. Був колись горіх, та звівся на сміх. Боятися смерті — на світі не жить. Біда вівцям, де вовк пастушить. Бояться пса не того, що гавка, а того, що лащиться. Без мила голить. Бездонної бочки не наллєш. Бесіди багато, а розуму мало. Борода не робить чоловіка мудрим. Без трудів не їстимеш пирогів. Без діла сидіти, то можна одубіти. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче. Боязливому по вуха, сміливому — по коліна. Було б здоров’я — все інше наживем. Бережи одяг, доки новий, а здоров’я — доки молодий. Багато няньок — дитина без ока. Було, та загуло. Були у кози роги, та стерлися. Беруть завидки на чужі пожитки. Багато диму — мало тепла. Багато галасу даремно. Без Гриця й вода не освятиться. Більше вір своїм очам, ніж чужим речам. Береться за діло, як п’яний за тин. В сраці був, гімно видів. Вари срако борщ, а я піду на солдатів дивиться. Вмій пожартувати, знай, коли і перестати. Видно, хоч голки збирай. Від добра добра не шукають. Все минеться, одна правда останеться. Вже й пережував, а він і ковтнуть не хоче. Восени і курчатам корми будуть. Восени і горобець багатий. Він і комара не скривдить. Вірний друг — то найбільший скарб. Він укусить і меду дасть. Всякий молодець на світ образець. Все любить міру. Від своєї тіні не втечеш. Вода все сполоще, тільки злого слова ніколи. Він дуже розумний: решетом у воді зірки ловить. Ворона й за море літала, та дурна верталась. В очах мигтить, а в голові свистить. Вітер свище в голові. Високий — як дуб, а дурний — як пень. Високий до неба, а дурний, як треба. Великий дуб, та порохнею напханий. Воскова вдача: аби до тепла, так і тане. Вали кулем — потім розберём. Віл коня шукає, а кінь його виглядає. В очереті шукає сучка. В криницю воду лить — тільки людей смішить. В лісі був, а дров не бачив. Виміняв шило на швайку. В невмілого руки не болять. Вона співає, як муха в глечику. Ви по-вашому, а ми по-нашому, а вони по-своєму. В гості збирайся, а вдома пообідать не забудь. В чужому глазу бачить зразу, а в своїм — ні разу. Всіх би перегнав, та бігти боюсь. Ви утрьох, та злякались вовка, а ми усеми, та тікали від сови. Вже не в одній чарці денце бачив. Воду п’ють, а голова з похмілля болить. Вчи лінивого не молотом, а голодом. Від ледачого чую, то й не дивую. В гарячці лежить, а без пам’яті хліб їсть. В роботі «ох», а їсть за трьох. Вдача собача: не брехне — то й не дихне. Вір своїм очам, а не чужим речам. Від людського поговору не запнешся пеленою. Великої треба хустки, щоб зав’язати людям усти. Він набалакає, що й на вербі груші ростуть. Високо літав, а низько сів. Величається, як заєць хвостом. Вертиться, як сорока на тину. В чуже просо не пхай носа. Вчепився, як рак. Ворона маленька, та рот великий. Він такий, що з вареної крашанки курча висидить. Він по крашанках пройде і ні одної не роздавить. Вовка як не годуй, а він усе в ліс дивиться. Вовк лисиці не рідня, та повадка одна. В очі любить, а за очі гудить. В лиху годину узнаєш вірну людину. В сльозах ніхто не бачить, а як пісні співають — так чують. Від малих дітей болить голова, а від великих — серце. Великі діти — великі й турботи. Всякій матері свої діти милі. Від огня, води і злої жони — Боже борони. Вона за ним сохне, а він і не охне. Волос сивіє, а голова шаліє.
Але не завжди все відбувається на користь громаді. І ось на Тухольщині з'явився боярин Тугар Вовк, який прагне заволодіти багатством краю, поневолити його людей. Громада на чолі з Захаром вирішує вигнати боярина із Тухольщини. У мудрого Беркута вистачило сил та енергії, щоб упоратись із цим завданням. Та, як кажуть, одна біда не ходить, а за собою веде іншу. До Карпат підступили монголо-татари, які теж намагалися заволодіти краєм. Боярин вступає з ними у змову, щоб через завойовників досягти своєї мети.
Неабиякий досвід Захара як стратега і тактика приходить на до мешканцям села. Беркут ставить перед людьми найголовніше завдання: не відбити завойовників, а розгромити їх. Його хвилює не тільки небезпека, що нависла над Тухольською громадою, а й та небезпека, яка загрожує іншим селам. Тому він наказує людям покинути село, піти в гори, а ворогів заманити в долину. Саме під умілим керівництвом Захара громада діє так розсудливо. Йому, Беркуту, вірять і тухольці, і всі жителі усього волелюбного краю.
Радісно стає Захару, коли він побачив підмогу із сусідніх сіл. А який він вмілий та мудрий організатор військової оборони. Завдяки його розсудливості, правильній організації оборони, передбачливості численне військо ворога було розбите. Боєм керував Захар. Він нічого не боявся. Кулі та стріли його не брали. Скрізь було чути його спокійний, але разом з тим владний голос. Хоч ворогів було набагато більше, але тухольці перемогли. Бо керував боєм розумний та досвідчений Захар Беркут.
Захар — люблячий батько. Він зумів виховати сина справжнім патріотом. У першій сутичці з ворогом гине багато юнаків. Серед них, так думає Захар, і його син Максим. Тяжко переживає втрату Беркут. Але коли дізнається, що син живий, але ж перебуває в монгольському полоні, то не йме цьому віри. Він вважає, що полон — це ганьба. Дізнавшись, що син гідно поводиться у полоні, Захар трохи заспокоюється. Він готовий пожертвувати сином заради ння народу. Тому не погоджується обміняти свого сина Максима на боярина та бегадира Бурунду: "Нехай радше гине, мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю". Чесність Захара Беркута була однаковою як для тухольців, так і для ворога: "Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові". Честь для Захара — це смисл його життя. Тому він розуміє дочку боярина Вовка Мирославу, яка просить його стати їй батьком. Свого батька вона відрікається, бо не хоче вважатися дочкою зрадника. Тільки така людина, як Захар, могла зрозуміти внутрішній стан душі Мирослави.
Захар Беркут був справжнім патріотом. Помираючи, він заповідає всім жити у згоді та мирі, бути дружніми, пам'ятати, що тільки разом громада здобуде перемогу. Мені подобаються такі люди, як Захар Беркут, бо саме такі люди потрібні завжди. З них ми беремо приклад, вчимося бути справжніми патріотами: вірно служити Батьківщині, цінувати гідність, згуртованість, які роблять громаду непереможною.