«Дід Андрій вважав своїм обов’язком привчити Павлуся до лицарського ремесла. Вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею. Часом оповідав йому про Запорожжя, про козаків, їхні звичаї та про всі походи й пригоди із свого життя». • «Павлусь мріяв про те, коли й він підросте, стане славним козаком». • «Здається, не було нічого такого, чого б Павлусь для Гані не зробив». • «Павлусь підніс вгору свого супротивника та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю». • «Павлусь дивився на те все наляканими очима. Йому здавалось, що це якийсь страшний сон, з якого не можна прокинутися». • «Його огорнув страх. У його уяві татарва була такою, що її ніхто не переможе. Дідусь розказував йому, як козаки били татар, та ось він бачив, як татарви нічого не стримало, і дідусь, і багато інших дужих козаків полягли». • Непорадний: «Козакові соромно плакати, ось що. Виростеш — козаком станеш, тоді й засоромишся». • «У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво стрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували в вці».
Джерело: https://dovidka.biz.ua/za-sestroyu-tsitatna-harakteristika-pavlusya/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Відповідь:Железняк решился поднять народное восстание и стал во главе гайдамацкого отряда из нескольких сот человек, назвавшись запорожским полковником, созывая к себе народ. Решающую роль сыграли слухи о якобы имеющейся у него грамоте Екатерины II, повелевающей истреблять поляков и евреев на Украине. Толпы народа сошлись на этот призыв, и Железняк, постепенно увеличивая свои силы, в апреле 1768 года вышел из Мотронинского леса и дошел до Умани, истребляя по пути поляков и евреев.
Особенно кровавая резня произошла в Умани, куда, как в наиболее укрепленное место, стекалось при появлении первых слухов о восстании большое число польских панов. Перед Уманью Железняка встретила надворная казацкая команда киевского воеводы Ф. Потоцкого, под предводительством сотника Ивана Гонты, который перешёл на сторону Железняка. После взятия Умани, в ней, по словам некоторых польских историков, погибло до 20 000 человек польских панов и евреев, Железняк провозгласил восстановление Украинского государства - Гетманщины, а Повстанческая Рада назвала его гетманом. [2]
В июне 1768 года присланный генералом П. Кречетниковым отряд под командованием полковника Каргопольского карабинерного полка Гурьева захватил Железняка и Гонту в плен:
« Получен рапорт от полковника Гурьева, что он, прибыв под местечко Гумань, нашел лагерь грабителей, к коим послал поручика Кологривова, с тем чтобы они отдались; но оные, не допустив его до себя, стали стрелять, почему он, увидя их сопротивление, тотчас атаковал и, не дав им оправиться, взял, коих нашлось: наших запорожцев 65 да здешних разных Козаков 780 человек, и при них взято 14 пушек и великое число ружей и протчего, и до тысячи лошадей... »
Как подданный Российской империи, Максим Железняк не был выдан полякам, подобно Ивану Гонте, а остался в руках русских властей. 8 июля 1768 года он был, вместе с 73 товарищами, которые считались русскими подданными, заключен в Киево-Печерскую крепость, а в конце месяца вышло распоряжение о предании его суду в киевской губернской канцелярии. Суд осудил Максима Железняка и его соратников к избиению батогами, клеймению, вырыванию ноздрей и пожизненному заключению в шахтах Нерчинска. Находясь под караулом в окрестностях Ахтырки, Железняк с 51 товарищем сумел бежать, обезоружив охрану, но большая часть бежавших, в том числе сам предводитель, были вскоре пойманы.
По другой версии, позже, уже находясь на каторге, Максим Железняк снова бежал и даже принимал участие в войне под руководством Пугачёва.
В украинской народной памяти Максим Железняк остался как герой национально-освободительной борьбы с поляками и евреями и защитником православной веры, его образ сохранился в народных песнях и преданиях в идеализированном виде.
Максим Железняк является одним из главных персонажей знаменитой поэмы Т. Г. Шевченко «Гайдамаки».
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: філософська.
Провідний мотив: таїнство різдвяного вечора (переплетення християнських і язичницьких мотивів).
Віршовий розмір: хорей.
Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму. Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх. І це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.
Літературознавці про твір. Б.-І. Антонич не вдавався до «оязичнення християнства» чи — навпаки. Він уміло взаємодоповнював дві однаково рідні українцям релігійні системи. Як-от у вірші «Різдво», де християнське таїнство народження тонко помережане язичницькими мотивами. Саме воно відбувається в українському, лемківському середовищі. І навіть волфи уподібнюються до лемків: «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий». Образ місяця, що проймає увесь твір, — теж праукраїнський, язичницький символ Різдва, народження нового світу. Отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську й українську традиції, робить інтимним переживання віри