Давня казка (дуже стисло) - українка леся десь, колись, в якійсь країні, де захочете, там буде, бо у казці, та ще в віршах, все можливо, добрі люде; десь, колись, в якійсь країні проживав поет нещасний, тільки мав талан до віршів не позичений, а власний. поет не відрізнявся особливою вродою, але його душа була прекрасна. він приходив кожного дня у діброву і там писав свої пісні. одного разу за цим заняттям його побачив лицар бертольдо, що поспішав на полювання. лицар обурився, що поет не дає йому проїхати, до того ж йому довелося об’їжджати дивного співця. в серці гордого вельможі запалився вогонь. після полювання лицар відбився від своїх стомлених товаришів та знову зустрівся зі співцем. він запропонував поетові гостинця, але той відмовився, пояснивши, що вже має всі багатства світу — свій талант і душу. 2 якось ввечері лицар бертольдо прийшов до співця та розповів про своє нещасливе кохання до вродливої донни ізидори. поет написав серенаду, яку закоханий проспівав під вікном дівчини, здобувши її прихильність. 3 скоро відгуляли весілля, на яке співця запросити забули. подружнє щастя лицаря тривало недовго: король надумав воювати, тому змушений був попрощатися з дружиною. спочатку всі його битви були успішними, але ось військо вже другий місяць не може взяти вороже місто й починає бунтувати. дух воїнів піднімають співці, серед яких давній знайомий лицаря. вдячний бертольдо обіцяє нагородити його. вже давно лицар повернувся з походу, живе щасливо зі своєю дружиною. та все більше починає він утискати людей, обдирати їх, щоб збільшити своє багатство. скрізь чути плач і стогін. нарешті мужики повстали проти свого пана. "в мужика землянка вогка, в пана хата на і; що ж, недарма люди кажуть, що в панів біліші кості. у мужички руки чорні, в пані рученька тендітна; що ж, недарма люди кажуть, що в панів і кров блакитна! мужики цікаві стали, чи ті кості білі всюди, чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди? " отаманом повсталих став знайомий панові поет. бертольдо послав до нього своїх слуг, щоб підкупити, але співець не пристав на його пропозицію. тоді лицар погрожує заарештувати непокірного. посланці прибувають до хворого поета, біля якого зібралися люди за порадою, та повідомляють наказ пана. врешті поет заплатив за свій спів головою, але люди пам’ятатимуть про нього, а його пісні даватимуть їм наснагу та сили.
Новела «Я (Романтика)» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами. «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя нестерпна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері «дві кришталеві росинки». Чому ж у чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманності й фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник хоче до осмислити протиставлення світлого й чорного, добра і зла, що живуть у душі головного героя новели.
З одного боку — це інструмент, який повинен вершити революційний суд, а з другого — людина, яка вміє любити, бути ніжною, яка невидимою силою любові зв’язана з матір’ю.
М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях. «Я — чекіст, але я і людина», — підкреслює головний герой. Отже, хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу. Але між двома началами терзається душа «м’ятежного сина: Андрія і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменем замість серця». Герой не бачить виходу. Саме в такі хвилини він, комунар, викликає співчуття.
Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав на скроню». І це в ім’я революції, в ім’я дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни…».
Отже, письменник намагається підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який у критичну хвилину «голови не загубив». Але ми все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, убиває почуття справедливості, почуття розуміння добра й правди, руйнує людську особистість, людське «я».
Дійсно, Воланд захоплює читача своєю шляхетністю. Він пробачає й розуміє людей, яких споганило житлове питан- ня, не заздрить протилежній стороні, спокійно й розсудливо , без зайвої жорстокості, робить те, що повинен робити. Чому? Мабуть, тому, що людей більш не треба спокушати, вони згодні майже на все заради того, щоб хоч трохи покращити чи збагатити розвагами своє життя. Що тут робити темній силі, коли мешканці Москви вже самі обрали суєти, дурість і самовпевненність? Воланд навіть зробив спробу довести існування Бога, але самовпевнені "фарисеї-"літератори навіть не слухали його. Як тоді , коли не чули вмовлянь Понтія Пілата. Воланду залишилося "вмити руки" й гати за подіями, отримуючи задоволен-ня. Та духовна та інтелектуальна темрява , що володіла серцем та розумом народу , перебільшила все , що хотів би та міг би зробити спокусник.
