Думки про безсмертя народу та його пісні Живуть на світі люди, життя яких бездоганне, мов куля. Незважа ючи на те, яке суспільне становище займає людина, кожному властиво робити помилки. Можна бути царем, мати владу і вмерти, не залишив ши згадки про себе в душі жодної людини. Але є такі люди, які не зробили за своє життя надзвичайних відкриттів, але їх люблять і поважають родичі та знайомі, їх не забувають ті, кому вони подарували життя. Головна героїня роману Ліни Костенко саме така. Поетеса порушує проблему несправедливості світу, але розкриває образ Марусі Чурай, як противагу всій мерзоті, що панує серед людей. "Це - голос наш" Маруся - голос народу. Голос, що ллється із надрів душі. Іван Іскра каже про неї, що вона - голос України. Дівчина каже Грицю: Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Грицю, пісню я складу?! Серце повинне бути чистим, а інакше пісня не поллється. До якого ж висновку ми дійшли? З давніх-давен Україна була знана своїми піснями. Наша нація щира, відкрита, а тому і пісні в нас мелодійні, лагідні, іноді болісні. "Це - душа." Красива душа в Марусі. Не терпить вона ні лестощів, ні нечесної праці. На різних духовних рівнях вони знаходяться з Грицем, не даремно ж дівчина каже: Чи він мені, чи я йому нерівня. Нерівня душ - це гірше, ніж майна!
Світ, в якому ми живемо, несправедливий і жорстокий, бо в ньому є місце для підступних та черствих людей. Але наша планета прекрасна, тому що ще живуть ті, хто здатні дарувати тепло і ласку тим, хто цього потребує. Маруся Чурай світила для України і для її синів, вона дару вала їм свої пісні, нічого не потребуючи натомість. Я вважаю, що люди здатні зігріти тих, хто ще почуває себе самотнім. А тому ще довгі роки над нашими домівками будуть лунати чиїсь добрі і лагідні пісні.
Василь Симоненко написав чудову віршовану казку «Цар Плаксій та Лоскотон». Вона цікава та легко читається. Два головні герої казки зовсім різні. Мені не подобається злий цар Плаксій, він несе темряву суму. Мене захоплює веселий Лоскотон, який приносить світло радості людям. Дядько Лоскотон має добре серце, він любить дітей, прагне робити тільки добрі діла, допомагає іншим. Терплячість допомагає переносити ув’язнення, а мужність та сміливість - перемогти всі безглузді заборони царя. Дорослі та діти люблять Лоскотона, бо він несе людям справедливість, радість і «приходив до усіх голосний та щирий сміх». Автор так описує його : «мав він вдачу теплу й щиру, ще й лукавинку в очах». Зовсім іншим ми бачимо Плаксія: «голова його – мов бочка, очі – ніби кавуни». Цар любить тільки владу, прагне, щоб слуги тяжко працювали на нього. Сльози лиються з його очей, тому він бажає іншим тільки суму. Народ не любить свого нелюдяного правителя, який є злий та розлючений на усіх. За спиною гвардії він був сміливий, а сам на сам – страшенний боягуз: «раптом цар упав на трон», коли побачив у палаці Лоскотона. Цар від лоскоту лопнув, втекли його сумні діти, тому закінчився сум в «красі-країні з дивним ім’ям Сльозолий. А дядько Лоскотон «живе й понині, дітям носить щирий сміх».
