З дитинства ми знаємо, що природа — це дар Божий, вона дає мам їжу, одяг, житло. Нам відомо, що тільки планета Земля та ми, її жителі, маємо цей величний дар. Інші планети Сонячної системи — це великі пустелі, без жодного деревця та квіточки. Тому ми, безперечно, повинні цінувати її дари. Від нас природа потребує тільки трохи уваги та піклування, а не підкорення.
По-перше, естетичну насолоду людина дістає від краси й чистоти. Коли ж навколо бруд, то з часом людина сприймає його як щось звичне й переносить це сміття собі в душу. А це страшно. Тож довкілля потребує турботи. Наприклад, моя школа щороку проводить акцію «Екологічна стежка» в парку «Нивки». Здавалося б, ця зелена оаза знаходиться в центрі міста, люди сюди приходять відпочивати, але навколо дуже брудно. Ось вам і підкорення природи людиною! Складається враження, що жодного відвідувача парку це не турбує, люди н далі його забруднюють. Тож мій клас щороку бере участь в екологічній акції, збираючи сміття.
По-друге, природа віддячить сторицею тому, хто її любить. Таких людей вона робить добрішими й мудрішими. Переконливим прикладом з української літератури щодо наведеного аргументу вважаю дядька Лева з драмн-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Він ретельно охороняв і розумів природу. Провівшії в лісі все життя, повірив, що природа — жива, тому ніколи не зрубав дерева, охороняв дуб. І ліс любив дядька Лева, даючи йому все необхідне.
Отже, не треба вдавати із себе володарів природи, яким усе дозволено. Потрібно схаменутися й зрозуміти, що природа не вічна, особливо коли ми так нищимо її власними діями. Потрібно берегти природу заради нащадків та життя на землі, а ще краще — навчитися жити з нею в гармонії.
А згодом постав перед ним «великий» вибір: або бути битим панськими канчуками та ще й, може, запротореним у Сибір чи москалі, або — утікати на чужину в пошуках кращої долі. А для Соломії? Залишитися під панським чоботом, біля осоружного чоловіка, у довгій, може, довічній розлуці з коханим? Тож не диво, що їхні палкі натури схиляються до небезпечної, проте рятівної для них втечі, яка бодай дарує надію на майбутнє щасливе життя разом.
Ризикована мандрівка обертається для сміливців великою кількістю безвихідних, здавалося б, ситуацій. І в кожній з них вони виявляють дивовижну стійкість, терпіння, відвагу, наполегливість і — що особливо вражає — вірність одне одному. Ні разу навіть не закрадається думка покинути близьку людину в біді, напризволяще.
Соломія поплатиться за це життям: потоне у крижаній воді, відбиваючи з побратимом Іваном свого коханого у турецьких вартових, які везуть його, полоненого, на розплату за втечу від пана. А Остап вип'є до дна цю гірку чашу і повернеться на берег Дунаю, на дні якого похований його найбільший скарб, його Соломія, щоб до зустрічі з нею прожити останні роки на волі, купленій аж надто дорогою ціною.