юдям постійно необхідно нагадувати про те, наскільки важлива для кожного з нас природа і все навколишнє середовище. Щоб зрозуміти це, потрібно просто озирнутися навколо й усвідомити, що людство вже завдало величезної шкоди екології. Велика кількість тварин, рослин, інших видів живих істот назавжди зникла з лиця землі, і виною тому людина. Здається, представники багатьох країн вже стрепенулися і почали запроваджувати закони по захисту навколишнього середовища, але в той же час прогрес диктує нам необхідність вирубувати ліси, осушувати водойми тощо. На щастя, нагадування про важливість природи назавжди зберігається для нас в літературі, в тому числі й українській. Зокрема, нагадування це міститься і в прочитаних мною творах Бориса Харчука і Євгена Гуцала.
Найбільше з усіх прочитаних мною творів двох цих автором мене вразив твір «Планетник» від Бориса Харчука. У ньому розповідається дивовижна історія того, як природа-мати нагородила хлопчика надприродними здібностями, завдяки яким він зміг налагодити власне спілкування з природою, навчитися отримувати з неї користь. Але, на превеликий жаль, використовувати свій природний дар на благо людей Планетник так і не зміг. Злі і дурні люди розцінили його здатність змінювати погоду, спілкуватися з тваринами тощо як співпраця з силами зла, з самим дияволом. Через це Планетник був змушений зникнути, він так і не зміг навчитися приносити користь людям. Борис Харчук зміг показати всім своїм читачам, яким чином природа може обдарувати людину, дати їй все, щоб він був успішним у своїй взаємодії з навколишнім середовищем і міг витягати з неї користь, не завдаючи при цьому їй шкоди. На жаль, сучасні люди поки що не слухалися завітів українського письменника і шкодять природі-матері.
Досить трепетно ставився до природи й Євген Гуцало. Це відомо мені як по його біографії, так і за переліком його творів. Одним з прочитаних мною творів став «Олень Август». Так, в ньому не міститься велика кількість описів природи, але є певний натяк на те, що мати-природа людині приносить велику користь. В уяві маленького хлопчика, який мріяв зняти свій власний фільм, велику роль грали описи природи – рослин, тварин. Без них головний напевно не зміг би уявити все настільки барвисто, якби не був натхненний на це природою.
Завдяки українським письменникам ми можемо постійно переконуватися в тому, що мати-природа в усі часи відігравала важливу роль в житті людини. Звичайно, з цієї причини її потрібно берегти. Людина – невід’ємна частина природи. Втративши її, вона втратить себе і своє життя.
Відповідь:
Мова, якою написано «Слово о полку Ігоревім», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної[5]. Більшість дослідників припускають, що автор «Слова…» був або киянин або чернігівець, інші (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»).[6]
Діалектологи знаходили в «Слові…» регіональні лексеми Закарпатської Русі і на цій підставі піддавали сумніву можливість створення його на Чернігівщині, віддаючи перевагу Галицькій Русі. Але довести цю чи іншу конкретну тезу нікому не вдається, оскільки майже половина (1500) слів — це надбання різних протоукраїнських діалектів XII ст. Більшість лексики і граматичних конструкцій у «Слові…» є загальнонародною.[7][8]
Зв'язок з народною поетикою, літописом і воєнними повістями свідчить про глибоке народне коріння «Слова…». Помітний і генетичний зв'язок «Слова…» та українських народних дум, але цей аспект історії українського фольклору ще потребує поглибленого аналізу.[8] Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слові…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи інших мов.[6]
Є припущення, що копію поеми XVI ст., котру відкрив Мусін-Пушкін, вже значно окнижили переписувачі, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з інших копій, які й витворили так звані «темні місця» поеми.[6]
Порівнявши мову «Слова» з сучасною українською мовою, можна виявити досить багато спільного. В перекладі, зробленому для Катерини II, було вказано, що оригінал містить у собі велику кількість «южнорусских» та польських слів, незрозумілих російському читачеві. Слова мають властиві для сучасної української мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови «и» в багатьох словах звучать по-українському, якщо їх змінити на «ы».[6]
Пояснення: