Асканія-Нова – справжнє диво не лише Приазов’я, а й всієї України. Це найстаріший степовий біосферний заповідник планети та найбільша європейська степова заповідна територія. У тутешніх екосистемах налічується більше 500 видів вищих рослин і понад 3 тисячі видів тварин. У 1984 році рада ЮНЕСКО внесла Асканію до списку еталонних територій планети.
За усіма цими титулами – титанічна праця багатьох людей: починаючи від засновника і до тих, хто опікується заповідником сьогодні.
Десятки тисяч туристів їдуть в Асканію-Нова, щоб побувати в заповідному степу, а також відвідати зоопарк і дендропарк.
Площа заповідника складає 33 тисячі гектарів, третина з яких – абсолютно заповідна степова зона, незаймана територія, якої ніколи не торкався плуг.
Екосистема Асканії є недоторканною вже мільйони років. Це єдина подібна ділянка степу не тільки в Україні, але й у Європі, адже одного разу розкопаний степ не відновлюється ніколи.
Цей розкішний оазис створив барон Фрідріх Фальц-Фейн, предок німецьких колоністів, які освоювали південні українські степи і володіли землею, на який знаходиться Асканія-Нова. В кінці XIX століття, ще зовсім юний, Фальц-Фейн почав створювати перші вольєри для птахів і звірів.
Дитяче захоплення Фрідріха стало справою його життя. Саме Фальц-Фейн створив зоопарк, дендропарк та унікальний заповідник на ділянці типчаково-ковилового степу.
Обов'язково потрібно відвідати це місце, особливо, з дітьми – саме вони дійсно не залишиться байдужим до тварин. В Асканії-Новій за ними добре доглядають: місця у вольєрах хоч відбавляй, а відвідувачам заборонено годувати тварин. Крім того, на території заповідника знаходиться унікальний дендропарк, цей оазис посеред відкритого степу вражає.
У дендрологічному парку розміщується 1030 деревних рослин і більше 680 видів трав'янистих. Це найбільший дендрологічний парк степової зони України, що з 1983 року має статус загальнодержавного.
Сучасна територія заповідника розділена на три великі частини: Північну, Великий Чапельський Під та Південну. Прогулянка Асканією-Новою – не маршрут одного дня. Величезна територія заповідника займає 33 тис га. Тут можна пересуватись пішки чи автомобілем у супроводі спеціалістів.
Зоопарк Асканії на час свого заснування вважався зоопарком майбутнього, адже тварини тут живуть в умовах дуже наближених до дикої природи.
Объяснение:
Спадщина С Руданського багатожанрова: байки, казки, ліричні вірші, балади, поеми, переклади. Письменником започаткований новий жанр у світовій літературі — співомовки.
Висміювання моральних вад, негативних рис характеру окремих людей у співомовках С. Руданського
Щире захоплення викликали у Степана Руданського українські народні пісні, думи, анекдоти, приказки. Вони стали джерелом його співомовок, підказали поетові багато тем цього неповторного явища літератури. Коли їх читаєш, то бачиш життя України XIX століття, переймаєшся турботами, тривогами, радощами і бідами її народу.
Героєм співомовки Руданського виступа трудова людина, і служителі різних релігійних культів (попи, ксьондзи, рабини), і царська урядова адміністрація, і поміщики-кріпосники. Але кожний з них має ті чи інші моральні вади, які сатирично зображує і викриває з гумором автор
Захар Беркут: «Громада — то був його світ, то була ціль його життя». «Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради, але власті батько мій не має і не жадає її». «…Все те запалювало його гарячу душу до бажання — віддати ціле своє життя на поправу й скріплення добрих громадських порядків у своєї рідній Тухольщині» . «…Се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями… Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. …Сад, пасіка й ліки — се була його робота».
Мирослава: «…їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима, поговорюючи: — От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!». «Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матір. Нянька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, — той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, — тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов».
Тугар Вовк: «…Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати».
Максим Беркут: «…вони не тільки дали йому на провідника першого удальця на всю тухольську верховину, Максима Беркута, сина тухольського бесідника Захара…». «Максим Беркут який аж нині, супроти найважнішого і найтяжчого діла, почув себе вповні самим собою, вповні начальником сеї невеличкої армії, заряджував з правдиво начальницькою вважливістю й повагою все, що належало до діла, нічого не забуваючи, ні з чим не кваплячись, але й ні з чим не опізнюючись. Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок. Чи то між своїми товаришами тухольцями, чи між боярами, чи між їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокійний, свобідний в рухах і словах, мов рівний серед рівних. Товариші поводились з ним так само, як він з ними, свобідно, несилувано, сміялись і жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко і так весело та радо, немов і самі без розказу були би в тій хвилі зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такої рівної вдачі, далеко не так свобідна в поводженню, далеко похіпніша з одних гордо висміватися, а перед другими низенько хилитися, все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайність і розсудливість і, хоч не без дотинків та жартів, таки робила те, що він казав».