Познайомитися було з ним легко Я зайшов до його хати, а він зустрів мене відразу спокійно, без етикету, як свого звичайного знайомого Ледве чи не з першого разу частував мене чаєм, що в Галичині було незвичайним У нас частували тільки людей близьких, давно знайомих
У розмові він не намагався навертати мене до своїх поглядів і взагалі не накидав ніколи своїх переконань іншому, не любив проголошувати в приватних розмовах свої ідеї, а натякав на них принагідно; якщо агітував, то хіба книжками Франко був дуже працьовитим: читав книжки, робив нотатки цілими днями, писав прозові та поетичні твори й наукові статті Навіть при гостях Іван Якович не покидав своєї праці й, розмовляючи з ними, безупинно працював От цим і можна пояснити велику кількість написаних ним творів і широкі його знання З усіх українських письменників Франко найбільш плодовитий Своєю пильністю він набував знання найважливіших чужих мов, читав майже всіх авторів в оригіналах і вивчав мови самотужки зі словником і граматиками Пам’ять мав унікальну і завдяки їй, як і превеликій працьовитості, набув надзвичайно широких знань Своїми знаннями Іван Якович не хвалився ніколи, а вони показувалися принагідно
Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.