Захар Беркут: «Громада — то був його світ, то була ціль його життя». «Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради, але власті батько мій не має і не жадає її». «…Все те запалювало його гарячу душу до бажання — віддати ціле своє життя на поправу й скріплення добрих громадських порядків у своєї рідній Тухольщині» . «…Се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями… Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. …Сад, пасіка й ліки — се була його робота».
Мирослава: «…їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима, поговорюючи: — От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!». «Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матір. Нянька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, — той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, — тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов».
Тугар Вовк: «…Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати».
Максим Беркут: «…вони не тільки дали йому на провідника першого удальця на всю тухольську верховину, Максима Беркута, сина тухольського бесідника Захара…». «Максим Беркут який аж нині, супроти найважнішого і найтяжчого діла, почув себе вповні самим собою, вповні начальником сеї невеличкої армії, заряджував з правдиво начальницькою вважливістю й повагою все, що належало до діла, нічого не забуваючи, ні з чим не кваплячись, але й ні з чим не опізнюючись. Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок. Чи то між своїми товаришами тухольцями, чи між боярами, чи між їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокійний, свобідний в рухах і словах, мов рівний серед рівних. Товариші поводились з ним так само, як він з ними, свобідно, несилувано, сміялись і жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко і так весело та радо, немов і самі без розказу були би в тій хвилі зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такої рівної вдачі, далеко не так свобідна в поводженню, далеко похіпніша з одних гордо висміватися, а перед другими низенько хилитися, все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайність і розсудливість і, хоч не без дотинків та жартів, таки робила те, що він казав».
Всеволод Нестайко - выдающийся детский писатель, произведения которого известны в Украине и в мире. Повесть «Тореадоры из Васюковки» является очень интересной, в ней рассказывается о приключениях двух сообразительных и веселых ребят. Произведение «Тореадоры из Васюковки» - по своему жанру приключенческая повесть. Приключенческая литература имеет определенные особенности, которые отличают ее от других. В центре внимания читателя находится, как правило, острый сюжет, события постоянно развиваются, обстоятельства быстро изменяются. Приключенческая повесть - это прозаическое произведение, объемом меньшим чем роман. Приключенческие произведения очень популярны в зарубежной литературе, всем нам известны произведения А. Дюма, рассказ о приключениях Робинзона Крузо и прочие. Отдельную часть приключенческой литературы составляют произведения для детей. В них сюжет не такой напряженный, тем не менее, чрезвычайно насыщенный событиями, герои по обыкновению отмечаются изобретательностью, активностью и жизнерадостностью.
Мне очень понравилась повесть В. Нестайко «Тореадоры из Васюковки». Приключения ребят Явы и Павлуши вызывают восхищение, их изобретательность поражает. Ребята всегда имеют множество новых идей, эти идеи интересные и оригинальные. Правда, иногда мысли Явы и Павлуши воплощается в жизнь немного не так, как планируют ребята, тогда ребят ругают, а иногда и наказывают. Тем не менее, родные и друзья любят их, несмотря на их истории и «изобретения».
Повесть В. Нестайко - первая приключенческая повесть украинской литературы, с которой я ознакомился в школьной программе. До этого я читал зарубежную приключенческую литературу, правда, преимущественно смотрел фильмы. Мне по-настоящему, пришелся по душе этот жанр. Тем более интересно было читать о приключениях, которые разворачиваются в наших краях, а не где-то «за далекими морями». Главные герои этих приключений похожие на тебя дети, а рядом такие же взрослые, как твои родители или учителя. Хотя Павлуша и Ява настоящие сорвиголовы, постоянно что-то придумывают, но мне нравятся своей честностью, смелостью и чувством юмора. Повесть В. Нестайко захватывает своим сюжетом и учит не терять черт, которые присущи ребятам - персонажам повести.