Одинадцятирічна Полліанна приїжджає до своєї тітки міс Поллі Ґарінгтон. Батько Полліанни Джон Вітіер помер, не залишивши ніякого спадку: отримуючи невелику зарплатню, він залишив після себе всього декілька книг. Оскільки матір Поліанни давно померла, а інших родичів у неї немає, вона змушена переїхати до тітки Поллі. Старша сестра тітки Поллі (матір Полліанни) свого часу вийшла заміж за Джона Вітіера всупереч бажанням батьків, які хотіли видати доньку заміж за багатого чоловіка. Після чого сім'я розірвала з нею будь-які стосунки. Тепер, 25 років потому, тітка Поллі живе одна в величезному будинку, успадкованому після смерті всіх її родичів. Вона педантична, строга і приймає племінницю виключно з почуття обов'язку. Поліанні вона виділяє кімнату на горищі, без дзеркала, з голими стінами і практично без меблів, тому що їй хочеться по можливості віддалитися від компанії дитини і водночас вберегти будинок від дитячих рук.
Поліанна ж повна протилежність тітки Поллі: вона активна, весела, життєрадісна і дуже балакуча. Поліанна вчить оточуючих «грі в радість», якої її навчив свого часу батько. Тоді батько пояснив Поліанні, що треба радіти, всьому тому що в тебе є . З того часу вони завжди бавилися «в радість», знаходячи привід для оптимізму в кожній події.
В перший же день приїзду Поліанни тітка Поллі залишає її без вечері за непунктуальність і наказує їй вечеряти хлібом з молоком на кухні, разом зі служницею Ненсі, на що Полліанна відповідає: «Ну що ви, тітко, я дуже рада. Я люблю хліб з молоком, і Ненсі мені дуже подобається. Ми так добре повечеряли разом.» Всі покарання і повчання Полліанна приймає з радістю, захопленням і вдячністю, чим дуже розгублює тітку Поллі. Поступово все місто починає любити Полліанну, а згодом «здається» і тітка Поллі.
Нещодавно я прочитала роман-бестселер американської письменниці Елеонор Портер «Полліанна». Тепер його головна героїня — Полліанна Вітер — мій улюблений герой художньої літератури, а я з легкістю пишу власний твір на тему «Полліанна».
«Завжди радійте», – каже нам апостол Павло. Однак хто в нашому житті дійсно радіє? У мене болить голова, мені не до радості, в мене грошей не вистачає, як тут радіти… А чи можна радіти, якщо у тебе померла мати, потім улюблений батько, і ти — маленька дівчинка, якій ніде жити? Виявляється, можна.
Коли Полліанна була зовсім маленькою, її батько — протестантський пастор — придумав гру «в радість». Сенс гри полягав у тому, щоб знайти радісне у всьому, що б з тобою не сталося. Незабаром Полліанна чудово навчилася грати «в радість». Попри це їй було дуже важко, коли помер її батько. Дівчинку відправили жити до тітки Поллі — рідній сестрі матері, холодної та черствою леді, в якій було жваво тільки почуття обов’язку. Але Полліанна не забула свою гру. Її головна зброя проти неласкавого світу — це щире серце та радісний дух.
Поступово вона завоювала любов багатьох жителів міста. Найостаннішим піддалося серце її тітки. Коли Полліанна потрапила під машину і виявилася прикутою до ліжка, тітка Полі зрозуміла, як багато маленька племінниця для неї значить.
Мені близький світогляд Полліанни. Думки та міркування цієї одинадцятирічної дівчинки вразили мене та глибоко припали до душі. З того часу, як я прочитала цей твір, Полліанна стала моїм улюбленим літературним героєм.
