Наприкінці XIX століття в місті Львові вийшла друга поетична книжка Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки) під назвою "Думи і мрії". Її відкривала поема "Давня казка", у рядках якої щиро й пристрасно прозвучала тема покликання поета, тема його обов'язку перед народом.
Леся Українка відмовилася від умовно-поетичних прийомів. Головний герой поеми — звичайнісінька людина, "людина Божа", як визначає авторка. Звичайно, справжня краса людини не в зовнішніх ознаках, а у високих духовних якостях. З великою силою описує Леся Українка талант свого героя: його поезія була "і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосою луною". За здібність складати вірші, у яких кожен може знайти й розвагу, і пораду, співця дуже любили люди, особливо юнацтво.
На початку свого творчого життя головний герой славив красу чистого кохання, міць справжньої дружби, красу вільної людської думки, красу природи, поринаючи в таємні надхмарні світи. Внутрішня свобода — ось що було найважливішим для юного співця.
Митцеві протиставлений лицар Бертольдо, який не здатен розуміти поетичний захват, красу природи. Лицар дуже дивується, коли бачить великий вплив поетичного слова на молодь, навіть убачає в цьому чаклунство. На думку Бертольдо, узагалі надхмарний світ із його таємницями нічого не вартий у порівнянні з гарним маєтком.
З часом лицар Бертольдо вирушає в чужі краї воювати. Його військо супроводить пісня про рідний край, який завжди залишається в серці, а довга розлука навчає любити його ще щиріше. З думкою про рідний край вояки мужньо йдуть на приступ кам'яних фортець. Але сп'янілий від перемог лицар думає лише про власну звитягу й не чує тієї пісні.
Щастя відвернулося від Бертольдо. У його війську почалися незгоди та жорстокі чвари. Що ж рятує вояків? Глумлива пісня про недбалого вояка, який повертався додому живий і неушкоджений, бо мав за талісман мудрий вислів: "Утікай, поки здоровий!" Військові співці виконали цю пісню, до війська Бертольдо повернулася відвага, а з нею й остаточна перемога в бою. Отже, перемогла не відвага лицаря. Перемогло слово поета, яке мало дивну чаклунську силу. І своїм військовим щастям лицар має завдячувати митцеві.
Бертольдо не хотів бути невдячним і запропонував поетові високу честь — залишитися в нього в замку, бути придворним поетом, бути в славі, достатку й шані. Але митець з усмішкою відмовляється від такої долі:
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
Ось таке непросте розв'язання має, за Лесею Українкою, вічне питання відносин між митцем та золотим мішком, питання незалежності мистецтва. Прочитавши поему "Давня казка", ми розуміємо, що митець повинен виражати думи й прагнення рідного народу, а також надихати його в боротьбі за щастя й волю.
Соломія уособлює найкращі жіночі риси – відданість коханому, стійкість та самовідданість. не бажаючи бути іграшкою своєму чоловіку, якого вона не кохає, соломія вирішує йти за остапом хоч на край землі, а саме – на волю, в бессарабію: «пропадай воно все пропадом… піду і я світ за очі… вже ж за тобою, хоч серцеві легше буде…». на цьому шляху вона демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці: «соломія все йшла. вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди». вона готова тягнути остапа на собі в буквальному сенсі, про що свідчить епізод, коли її коханого було поранено. відданість остапу не мала меж: «люді добрі,— благала соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… ви ж бачите — пропадаємо… чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… я вам оддячу, я вам одроблю… візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… ось нате…»
«маруся чурай» відблиски легенди. історичний роман у віршах «маруся чурай» писався ліною костенко в роки її вимушеного мовчання. цей твір поетеси представляє в українській літературі рідкісний жанр. працюючи над ним, ліна костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з полтави марусю чурай, що з плином часу дійшли до нас. образ марусі чурай, її пісні надихали багатьох митців і до ліни костенко: о. шаховського, л. боровиковського, с. руданського, в. самійленка. ольга кобилянська поклала сюжет марусиної пісні «ой, не ходи, » в основу своєї повісті «у неділю рано зілля копала» композиція.роман у віршах «маруся чурай» —це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона й отруїла,—за те, що той, зрадивши їхнє кохання, пішов до іншої. любов, зрада і помста—саме ця колізія лежить в основі однієї з пісень, що приписуються марусі чурай («ой, не ходи, »). дев'ять розділів роману у віршах «маруся чурай»—цс надзвичайно яскрава картина, на якій є: багатостраждальна українська історія з її трагічною героїкою; колоритні народні типи, взяті з різних «поверхів» українського життя xviii ст.; кохання дівчини-козачки, яке відкривається безміром душевних іраней та переживань — поетичних і трагічних; сповнений пристрасті роздум про місію слова, поезії в людському житті загалом, і в українській долі— зокрема. причому доля героїні ліни костенко не замкнута в локальну історико-етнографічну рамку: вона відкрита до вічних питань та істин. як літературний персонаж маруся чурай виявляється в одному ряду з дон кіхотом і боварі, датським принцом гамлетом і джен ейр, мавкою і героїнями романів жорж невичерпністю й величчю своєї особистості, стражданнями і злетами духу вона обернена до людей —незалежно від того, в яку добу і на якому материку вони живуть. багатотемність, поліфонізм роману ліни костенко потребували витонченої, «багатоярусної» композиції. «"маруся чурай" нагадує класичний архітектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею,—писав з цього приводу і. дзюба.— поетичний матеріал розгортається "сам із себе" за законом внутрішньої необхідності і зовнішньої доцільності. кожна частина необхідна для цілості, а цілість надає кожній частині вищого значення. все живе наскрізною симфонічною взаємопов'язаністю, взаємопідсиленням».
Наприкінці XIX століття в місті Львові вийшла друга поетична книжка Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки) під назвою "Думи і мрії". Її відкривала поема "Давня казка", у рядках якої щиро й пристрасно прозвучала тема покликання поета, тема його обов'язку перед народом.
Леся Українка відмовилася від умовно-поетичних прийомів. Головний герой поеми — звичайнісінька людина, "людина Божа", як визначає авторка. Звичайно, справжня краса людини не в зовнішніх ознаках, а у високих духовних якостях. З великою силою описує Леся Українка талант свого героя: його поезія була "і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосою луною". За здібність складати вірші, у яких кожен може знайти й розвагу, і пораду, співця дуже любили люди, особливо юнацтво.
На початку свого творчого життя головний герой славив красу чистого кохання, міць справжньої дружби, красу вільної людської думки, красу природи, поринаючи в таємні надхмарні світи. Внутрішня свобода — ось що було найважливішим для юного співця.
Митцеві протиставлений лицар Бертольдо, який не здатен розуміти поетичний захват, красу природи. Лицар дуже дивується, коли бачить великий вплив поетичного слова на молодь, навіть убачає в цьому чаклунство. На думку Бертольдо, узагалі надхмарний світ із його таємницями нічого не вартий у порівнянні з гарним маєтком.
З часом лицар Бертольдо вирушає в чужі краї воювати. Його військо супроводить пісня про рідний край, який завжди залишається в серці, а довга розлука навчає любити його ще щиріше. З думкою про рідний край вояки мужньо йдуть на приступ кам'яних фортець. Але сп'янілий від перемог лицар думає лише про власну звитягу й не чує тієї пісні.
Щастя відвернулося від Бертольдо. У його війську почалися незгоди та жорстокі чвари. Що ж рятує вояків? Глумлива пісня про недбалого вояка, який повертався додому живий і неушкоджений, бо мав за талісман мудрий вислів: "Утікай, поки здоровий!" Військові співці виконали цю пісню, до війська Бертольдо повернулася відвага, а з нею й остаточна перемога в бою. Отже, перемогла не відвага лицаря. Перемогло слово поета, яке мало дивну чаклунську силу. І своїм військовим щастям лицар має завдячувати митцеві.
Бертольдо не хотів бути невдячним і запропонував поетові високу честь — залишитися в нього в замку, бути придворним поетом, бути в славі, достатку й шані. Але митець з усмішкою відмовляється від такої долі:
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
Ось таке непросте розв'язання має, за Лесею Українкою, вічне питання відносин між митцем та золотим мішком, питання незалежності мистецтва. Прочитавши поему "Давня казка", ми розуміємо, що митець повинен виражати думи й прагнення рідного народу, а також надихати його в боротьбі за щастя й волю.